Газета Вересень 2020


ХРИСТИЯНИНЕ!

Чому не ходиш до Храму, 

Зневажаєш неділю святу.

І лінивством завдаєш Церкві рану, 

Біль приносиш у душу живу?

А маленьким тебе в ній хрестили, 

Біла крижма біліла, як сніг. 

І свічки так яскраво світили, 

Змито було з душі перший гріх.

Перший раз ти заплакав у Храмі, 

Церква ніжно тебе обняла. 

Сам Ісус, ніби, дав тебе мамі: 

«Це для Мене виховуй дитя!»

Час минав і Причастя настало, 

Знов сорочка біленька цвіла. 

Ти вже сам говорив: «Мамо, мамо, 

Як щаслива є моя душа!»

Час минав, ти до шлюбу зібрався, 

Святу тайну подружжя прийняв! 

Ну а потім… від Храму сховався, 

І чомусь він чужим тобі став.

Ти почав вже не бігти – літати, 

І добро все складав і складав. 

А для Храму все часу не мати, 

Хоч не раз ти зайти обіцяв.

Так ти біг, що вже й «осінь» в дорозі,

«Літо» згасло як мить, на очах… 

Стала старість твоя на порозі, 

І тримає прожите в руках.

Може зайдеш в останнє до Храму? 

Станеш, брате, у тихім кутку. 

І згадаєш Причастя і маму, 

І біленьку сорочку свою.

І заплачеш, як плаче дитина, 

Бо прожите не повернеш. 

Залишилась ще може «година» 

Потім вже ти сюди не прийдеш.

То чи варто свій Храм обминати, 

Загубити до нього сліди? 

Від колиски до гробу, а треба це знати, – 

Нам не довго, мій брате, іти.

Тож любіть християни Неділю, 

На Літургію радо спішіть .

І любов майте, віру й надію,

В цій любові життя проживіть!

© о. Петро Половко


Дівчина поверталася пізно додому.

Їй потрібно було пройти через погано освітлений парк, який користувався поганою славою. Помолилася перед входом, і пішла.

Пройшовши приблизно дві третини шляху, побачила підозрілого типа, який йшов по сусідній алейці. Йшла, не перестаючи молитися. Цей тип подивився в її бік, і побрів далі. Дівчина вийшла з парку, благополучно дісталася до будинку.

Через день в місцевих новинах почула про напад на жінку у їхньому парку, і саме в той вечір, коли вона поверталася додому. Пішла в міліцію, розповіла, що бачила в той вечір в тому парку підозрілу людину. У міліції сказали, що у них є підозрюваний. Дівчину попросили впізнати:чи саме його вона бачила. Це виявився той самий підозрілий тип.

Коли ж міліціонер запитав у підозрюваного, чому він не напав на цю дівчину, адже він зустрів її раніше, то його відповідь збентежила усіх, і в першу чергу, саму дівчину. «Я що, схожий на ідіота? Вона ж була не одна, з нею йшов здоровенний Хлопець … », – відповів він. 


Жарт

Підчас архієрейського богослужіння на причастя до чаші підходить бабуся з немовлям. Диякон запитує ім’я, бабуся каже: «Василій». Тут всі виявляють, що замість немовля у неї закутаний кіт. Бабуся, жалісним голосом: «Причастіть, хворіє…»

Архиєрей повертається і прямує у вівтар. Отці від сміху намагаються сховатися один за одним. Архиєрей зайшов у вівтар і питає: «Отці, хто кота сповідав?»

Маленький сусідський хлопчик щойно відкрив вікно і крикнув:

– Скільки буде 27+4?

Я крикнула:

-31!

Він відповів:

– Дякую, тьотя Бог!

До молодого чоловіка на вулиці наближалися двоє осіб тримаючи в руках кольорові брошурки. Чоловік упізнавши у них свідків Єгови одразу підготував їм негативну відповідь. Зрештою, діалог вийшов такий:

– Доброго дня! Скажіть, а ви вірите в Бога?

– Ні! Я православний! 


Facebook-Блог В’ячеслава Завадського

…Коли ж молитви в серці оселились,

     З очей моїх злетіла пелена –

  В минулому образи розчинились,

В душі все стихло і не стало зла…

Тридцять років тому мене, тридцятирічного чоловіка, колишнього військового, любов до жінки привела в мальовниче село Секретарка. Чому так сталось, одному Богу відомо. Але тільки тут, залишившись назавжди, я зміг осягнути неосяжне для мене. Бо ніде в світі зі мною не відбулось би те, що відбулось тут – в Секретарці. Я в цьому тепер впевнений на тисячу відсотків.

 НАГОРОДА 

Якось, в жовтні 2017 року, я, засмучений роздумами про свій земний шлях, а особливо відставкою з посади сільського голови, в листі відомого батюшки прочитав дивні слова відповіді якійсь людині: «…пишете, що Ви, як християнка, робили багато доброго для людей, Христа ради, а очікуваної подяки від них не отримали. Хіба не знаєте, що, кому людина присвячує свою працю, від того й чекає нагороди? Іншими словами, слуга пасе овець хазяїна й не від овець очікує нагороди, а від хазяїна». Я був вражений, мені заніміло від такого пояснення! Воно вдарило мене в серце! Це було про мене.

Отже, Бог знав, що я присвятив своє служіння Йому, працюючи для людей, і “пас Божу отару” по совісті – стільки, скільки Він вважав за потрібне. 

Виявляється, подяка від людей взагалі для мене не передбачалась?  Яка ж тоді моя нагорода від Бога за службу, яку, на мій погляд, я не дослужив? 

Роздумував я довго, але мозок мій народжував лише саможаління і в’їдливе переживання за те,

що не вдалось мені гарно завершити службу головою села. Бо ж, якби вдалось, просив би Бога доробити задумані справи, і аж тоді достойно піти – як дядько: втішеним і задоволеним, з пошаною і гордістю,

звичайно ж, без нервозних виборів.

Ну не бачив я своєї помилки, хоч стріляй, і далі прагнув би здійснення лише своїх бажань, своєї волі, а не Його. А Він, споглядаючи нерозважливість розуму мого, цього не допустив. Бо якби допустив, то залишився б я в пишанні собою аж до кінця життя свого, і шансів зрозуміти правду про себе, певно, не мав би вже ніколи.

Слава Божому провидінню, що сталось так, а не інакше!

Він, зваживши на діла мої безкорисливі для людей, роблені по вірі, не за срібло, ЗАЛІПИВ мені ПОТУЖНОГО електорального ЛЯПАСА і цим привів мене до тями. Бо тільки Йому відомо було, що смертельна загроза моїй душі давно жила в моєму серці: в бажанні все життя бути найкращим за всіх у доброті і милосерді; найсправедливішим серед усіх найсправедливіших; най-най-най за списком в усьому і, звичайно, за всіх розумнішим. А це є душевна недуга самозвеличання, яка заключається не в прославленні Бога,

а в бажанні тішитись славою від людей. І саме страшне, що це  – гробова плита на могилі кожної, ще живої, людини. 

Бог давно бачив цю гадюку в мені і, рятуючи мене людською зневагою і приниженням, аж в п’ятдесят п’ять років, макітру цій гадині розчавив вчасно і особисто, ні на мить не запізнився. А я? Якби Він не врятував мене, грів би я її на грудях, поки не втяла б мене насмерть… на вічну смерть душі. 

«Крепко Батько гепнув сином – та не до загину».

І по двох роках після тяжких для мене виборів, вже в п’ятдесят сім років, не без Його допомоги, я остаточно усвідомив, що Він тоді цим спас мене від близької духовної смерті, дарував мені шанс по-іншому дожити вік, з відкритими очима і ближче притулившись до Нього. Ось це і є частина безцінної Божої нагороди за мою службу по вірі для людей. 

Велика радість – тут, на грішній землі, відчувати Силу Божу, Його турботу за мою душу!

Вмирати страшно всім, але ж, хто сподівається на головну нагороду там, отримуючи такі аванси тут, то вже і не так лячно стає хворіти і старіти, терпіти і чекати зустрічі у вічності.

Сивий вояк, посміхнувшись в надії,

Літ не жаліє, що стрімко пройшли;

Вірить, що той, Хто всім Світом керує,

Гідно воздасть за земнії труди….

Тліннеє тіло Бога не взріє;

Віра в невидиме – Духом живе;

Серце гартуй не боятися смерті!

Шлях цей – єдиний, хто прагне – пройде.

Дякую БОГОВІ за все, що було і все, що ще буде зі мною,

на цій, хоч і грішній, але благословенній Секретарській землі!

Життя триває – ворог не дрімає… та Бог сильніший.

P.S. Людина без Бога сліпа, тому і не може відрізнити нагороду від покарання. Мир усім!


Андрій Конанос

Залиш дитину в спокої

Сьогоднішню розмову я назвав «Залиш дитину в спокої». Для тих, у кого немає дітей, ця тема теж важлива, оскільки є частиною загальної для всіх болісної проблеми присутності психологічного тиску, насильства в нашому житті. Можна було б її озаглавити і так: «Залиш людину в спокої», тобто не турбуй і не тортуй інших людей.

Здійснюючи тиск на когось, тим самим ми підтверджуємо, що не почуваємося щасливими. Спроба переконати когось у своїй правоті силою означає, що твоя діяльність НЕ задовольняє тебе самого. Людина, яка задоволена тим, що вона робить, не тисне на інших. Вона щаслива. Скажи, чи бачать твої діти, або твій чоловік, або твоя дружина, або інші люди, що ти щасливий тим, що робиш? Ось ти йдеш в храм – чи робить тебе щасливим життя в Церкві? Чи сповнює тебе миром? Якщо так і ти спокійний, то ти не говориш про це перед дитиною, твій стан миру помітний сам по собі, і дитина це розуміє. Коли сповнений щастям, не відчуваєш потреби сказати: «Ти повинен піти в храм!» Не змушуєш силою, не дратуєш, а пропонуєш, показуєш, просто відчуваєш себе щасливим і думаєш: «Мене не цікавить, чи хочуть мої родичі, мої сусіди піти в храм. Для мене питання в іншому: я, що йду в храм, як священик, як християнин, – чи щасливий я? Якщо я щасливий, то вони це побачать, про це розповість їм моє обличчя, мої слова, моя поведінка. Я не можу нікого змусити жити моїм життям. Навіть Бог цього не хоче, навіть Він цього не робить».

Ісус ходив зі Своїми учнями, і в якийсь момент деякі з учнів (адже спочатку їх було більше, ніж дванадцять) залишили Його, не бажаючи більше бути Його учнями. В той час Він звернувся до дванадцяти і поставив їм запитання, яке ми, можливо, не наважилися б задати нашим дітям. Господь їх запитав:

– Можливо, і ви хочете піти? 

Немов би кажучи їм: «І ви хочете піти від Мене? І ви? Ці йдуть, бачите їх? І ви хочете піти?» 

Тоді Петро сказав Йому:

– Господи, куди ж нам іти, якщо Ти найкращий Учитель! Якщо наша душа заспокоюється, затихає біля Тебе, як же нам піти (Ін. 6. 67)? 

І Господь ніби відповідає на його слова:

– Я хочу, щоб ви залишилися зі Мною, але щоб залишилися по своїй волі. Не хочу вас змушувати силою.

Хто з нас може сказати своїй дитині:

– Дитя моє, я хочу, щоб ти залишився зі мною не через те, що я твій батько, твоя мати, не через те, що закон дозволяє примусити тебе залишатися зі мною до вісімнадцяти років, а тому, що хочу, щоб ти відчував себе щасливим поруч зі мною. Чи хочеш ти залишитися? Якщо я дам тобі можливість вибору, чи підеш ти? Сьогодні ввечері, наприклад, ти залишаєшся, бо боїшся, що я вдарю тебе, якщо ти зберешся піти чи тому, що радієш можливості побути разом?

Ось це і є мета, і її не так легко досягнути, але Бог хоче саме цього і нікого не примушує. Захотіли – прийшли, а якщо хтось хоче піти, то може зробити і так. Господь хоче, щоб ти вільно діяв по своєму бажанню. 

Коли ми мучимо інших, ми цим показуємо, що насправді у нас є проблеми. Ми намагаємося їх не помічати і часто перекладаємо провину на чужі плечі. Але ж можна піти до духівника і чесно сказати йому: 

– Отче, по правді кажучи, моя дитина не винна в тому, що відбувається. Насправді у мене маса проблем, я сварюся з чоловіком, нервую, у мене розхитана нервова система, я буваю нестриманою, ось і виливаю свої негативні емоції на дитину, здійснюючи на неї тиск.

Хоча і нерідко жінки кажуть щиро:

– Батюшка, я часто лаю свою дитину і кричу на неї. Це моя провина. Припустимо, щось сталося між мною і чоловіком, ми посварилися, не зрозуміли один одного, а сперечатися з ним я не наважуюся, тому що сила на його боці. Ось я і зриваю зло на дитині, лаю її без причини, хоча кажу, що це для її ж користі.

Ці зриви – свідчення того, що мати сама часто відчуває внутрішній дискомфорт, у неї є свої проблеми. Інші не винні в тому, що ми нещасливі. Ні дитина, ні чоловік, ні дружина. Кожний несе відповідальність за поле своєї власної душі. Бог запитає мене: «Чи був ти щасливий? Чи був ти задоволений своїм життям? Я ж не змушував тебе рятувати весь світ». 

Що ми можемо дати цьому світу і оточуючим нас людям? Якщо в нас є щось сильне, цілісне, то ми можемо поділитися цим з іншими. Але щоб цього досягнути, спочатку треба трішки змусити себе. Всі ми дуже егоїстичні. І ознакою нашого егоїзму є постійна схильність нав’язувати свою думку. Ми хочемо, щоб наша воля виконувалася обов’язково, а коли люди поводяться по-іншому, ми тут же вказуємо їм на їх помилки і ставимо їм в провину все, що нам не подобається: «Це жахливо! Ти повинен змінитися, повинен виправитися, мені не подобається твоя поведінка, ти не бездоганний!»

Так говоримо ми. А ось старець Паїсій, коли бачив помилки інших людей, ніколи нічого їм не нав’язував. Завжди брав помилки інших людей на себе, хоча був не винен. Він говорив:

– Я винен!

– Ах, батюшка, та в чому ж ти винен? Ті, про кого ти сумуєш, були нетутешні, вони прийшли і пішли. Навіщо ти себе звинувачуєш через них?

– Якби я був хорошим, то вони б зараз не сварилися.

Одного разу до старця приїхала подружня пара. Вони розповіли йому, що розлучилися. Замість того, щоб їх повчати і змусити покаятися, старець сказав:

– Це я винен в тому, що вони розлучилися. Якби у мене були хороші відносини з Богом, якби я помолився, вони б не розлучилися … Де молитва? У мене немає смирення, і Бог не чує мене.

Він нічого не нав’язував іншим, а завжди хотів виправити себе. І говорив, як і всі святі: «Це в мені все не так, у мене проблеми, а не в іншого». Подумайте – у мене, а не у моєї дитини, мого чоловіка, моєї дружини. Ось так кожен повинен сказати про себе: «Я знаю, що це я винен. Буду шукати провину в собі, а не в інших, постараюся не створювати їм проблем в житті».

Дуже добре, коли в будинку є послух і повага один до одного. Але ми не можемо вимагати цього від інших, ми можемо тільки надихати їх на це.

Багато чоловіків, стукнувши кулаком по столу, кричать своїй дитині:

– Будеш мене слухати! Будеш робити як я кажу, тому що я твій батько! Виконуватимеш усі мої накази, поки тобі не виповниться вісімнадцять років! І крапка!

Дитина тремтить від страху і думає про себе:

– Ось виповниться мені вісімнадцять років, тоді побачиш, що буде!І терпить, і чекає, мовчки виконуючи вказівки, а потім йде з дому. Часто назавжди. 

Я знаю сина, який сказав своєму батькові:

– Ти зараз вже не можеш нічого зробити. Мені вже виповнилося вісімнадцять років, я вже виріс! До побачення!

А потім встав і пішов. Ось приклад примусового і безуспішного виховання.

Коли дитина закінчить школу і вступить у доросле життя, як вона буде жити? До тих пір поки вона поруч з тобою, ти вдаєш із себе вчителя і змушуєш її щось робити. Коли ж вона почне жити своїм життям, чи буде вона дотримуватися постів? Коли вона поїде вчитися до міста, чи буде вона ходити в храм? Адже там ходіння в храм матиме велику цінність. Адже вона буде робити це сама, буде робити те, що вона вибрала, що вона сама вирішила. І якщо вона скаже: «У мене є вибір: я можу поспати, можу засидітися до світанку, а можу піти в храм, і я вибираю храм», значить її правильно виховали. Тільки таке виховання і має цінність. Саме воно і повинно бути батьківської метою, незважаючи на всі труднощі.

Наш Бог – добрий і милосердний. Він не якесь страховисько, яке вічно примушує нас. Так давайте виховувати і своїх дітей без психологічного тиску, давайте не будемо лякати їх. Той суворий, жахливий бог, який лає нас, який здається чудовиськом, – це не наш Бог!

Старець Паїсій розповідав, що його мати з малих років навчила його молитися, не кажучи йому ні слова про молитву. «Коли ми були маленькими, – згадував він, – ми говорили про себе: “Господи Ісусе Христе, помилуй мене!” Наша мама ніколи не змушувала нас вимовляти цього, не вимагала: “Помоліться!”. Ми просто чули, як вона вимовляла: “Господи Ісусе Христе, помилуй мене!”, коли місила тісто для хліба».

Так і треба жити. Займайся своїми справами, а іншим дай спокій. Не возись ні з ким. Піклуйся про спокій своєї душі, і інші відчують ці пахощі і все зрозуміють. Мати старця Паїсія діставала їжу з печі і знову вимовляла молитву, падала вилка на підлогу – вона не нервувала, розбивалася чашка – його мати молилася. «Це вона нам передала, – говорив старець, – ми отримали дуже правильне виховання, нас не дратували. Вдома ми відчували себе як в раю, ми любили залишатися вдома, і це було втіхою для наших батьків».

Порівняйте ці слова зі словами юнака:

– Коли я приходжу додому, я не відчуваю радості. Я не люблю свій будинок, хоча він великий, гарний, встелений килимами, з кондиціонером, але він мені не подобається, мені неприємна обстановка в ньому.

Задумайся, чому твоя дитина вдома не відчуває себе так добре, як відчував себе старець Паїсій в своєму будинку?

Одного разу батько святого Силуана попросив свого сина приготувати їжу для нього і робітників. Це була п’ятниця. Юнак забув про це і приготував їжу з м’ясом і відніс її батькові. Батько святого Силуана ніколи не порушував поста в п’ятницю, але, побачивши, як радіє син, що все зробив сам, задумався, кажучи собі:

– Що тепер мені робити? Сказати йому, що я не буду це їсти, чи ні?

Він нічого не сказав, подякував сину і сів їсти, але внутрішньо помолився, щоб син коли-небудь зрозумів свою помилку.

Минув час, і святий Силуан зрозумів це. Але його батько стримався і нічого не сказав йому. Він прикинувся нетямущим, дурним, в той час як ми завжди старанно прикидаємося розумними і говоримо: «Я розкусив тебе! Я все про тебе знаю!»

Якось раз одна жінка мені сказала:

– Я зловила свого сина. Хіба я не кмітлива, батюшка? Я відразу відчула в чому справа. Дістала його речі, принюхалася … Вони пахли сигаретами. І тоді я сказала йому: Що ти робиш? Думаєш, я нічого не знаю? Адже я зрозуміла, що він курив! Йому не сховатися від мене!

Я відповів їй:

– Молодець, ти дуже розумна! А що сталося потім?

– Звичайно, я влаштувала скандал!

… З тих пір її син жує жувальну гумку, перш ніж повернутися додому, бризкає свій одяг туалетною водою, ховається і відчуває себе дуже добре. І його мати вже не відчуває жодного запаху. Я їй кажу:

– І ти думаєш, що досягла успіху? Хіба це успіх? Ти пишаєшся тим, що так догадлива, а не розумієш, що справжня мудрість не в тому, щоб робити вигляд, що все розумієш, а в умінні трохи почекати. Почекати, щоб пройшов час. Думаєш, Бог цього не бачить? Бачить. Але чи відразу Він втручається в наше життя і карає? Ні. І ти почекай, залиш його, він зміниться і зрозуміє, як зрозумів святий Силуан. Він прийшов до батька і запитав:

– Батько, скажи мені, в той день, коли я приготував їжу і в ній було м’ясо, ти пам’ятав, що цей день – п’ятниця?

– Як же мені не пам’ятати? Це була п’ятниця, і я відчував, ніби їм тухле м’ясо, і мені було погано.

– А чому ти мені нічого не сказав? Чому не зробив мені зауваження, чи не вилаяв, не поправив мене?

– Я нічого не сказав, щоб тебе не образити.

Батько виявив терпіння. Він не лаяв, не дорікав синові. Він його не змусив мучитися. І святий Силуан це зрозумів. Так змінюється людина.

Молитва – це найсильніша зброя, найбільша допомога, найбільша підтримка в нашому житті.

Один юнак мені сказав якось:

– Батюшка, що відбувається? Я не можу знайти собі дівчину для того, щоб згрішити з нею. Як тільки я збираюся це зробити, в останню хвилину обов’язково що-небудь відбувається, і все валиться! Мені хтось заважає!

Я здивувався:

– Я не зрозумів. Що тобі заважає?

– Мені заважають зробити гріх!

– І це тебе турбує?

– Звичайно, це мене турбує.

– З тобою все гаразд? Інші моляться, щоб не грішити, а ти скаржишся на зворотне.

– Але я хочу грішити з дівчиною!

Поглянь на нього. Спасибі і на тому, що чесно зізнався … 

Через деякий час до мене прийшла його мати і сказала:

– Батюшка, я знаю про скарги сина і відкрию тобі таємницю, але ти не говори йому про неї. Я ходила до святого Харалампія, якого я дуже люблю, принесла йому подарунок і попросила: «Святий Харалампію, прошу тебе, допоможи! Нехай у мого сина, коли він захоче зробити всякі нехороші справи, захоче згрішити, нічого не вийде. Але коли настане момент для створення сім’ї, коли його почуття будуть серйозні, допоможи йому!» І знаєш, батюшка, тепер я спокійно сплю! Тому що раніше я всю ніч не могла спати…

До речі, у цієї жінки було дванадцять дітей і вона спала на підлозі, тобто молилася і від втоми засинала на підлозі. Вона сказала: «Це була мука. Я так боялася за своїх дітей, так хотіла, щоб вони залишалися добрими, я стежила за ними, телефонувала, а вони мене обманювали. Я мало не збожеволіла, я перетворилася в детектива. Це було не життя. І тоді я сказала собі, що нічого не можу зробити сама. Піду до святих, буду молитися, і якщо Богу буде завгодно, то все зміниться. Я почала молитися: “Господи, я знаю, Ти все влаштуєш!” – і заспокоїлася. Святий Харалампій дуже добре справляється, я спокійна за своїх дітей».

Так мені відкрилося, чому цей хлопець не міг знайти дівчину, щоб з нею грішити. Йому заважала молитва його матері. Подумай, ти можеш так молитися?

Хтось може заперечити: «Значить, ти пропонуєш залишити все як є, ні в що не втручатися, ні про що не переживати і лягти спати спокійно?»

Ні, я зовсім не пропоную взагалі залишити людину, що знаходиться поруч з тобою, я пропоную змінити спосіб дії: будь завжди поруч зі своєю дитиною, зі своєю дружиною, зі своїм чоловіком, з тим, на кого хочеш вплинути, але вибери інший, безшумний, невидимий і дуже дієвий спосіб – молитву, смиренність, повагу до іншого і роботу над своєю душею.

Якось старця Паїсія запитали:

– Ти, батюшка Паїсій, що робиш, коли твої помідори ростуть?

– Підпираю їх кілочками, щоб не впали, тому що помідорам необхідна підпора, але прив’язую їх не дротом, а смужками тканини, які вирізаю з якої-небудь майки, і прив’язую їх акуратно і дбайливо.

Так, впливай на людину, але впливай дбайливо, не здійснюючи на неї тиску, щоб вона не відчувала твого впливу і не думала про себе: «Як мені позбавитися від цього, у мене вже немає сил це терпіти!»

Звичайно, міркувати легше ніж спробувати застосувати цей принцип в життя, тому що всі ми схильні нав’язувати свою волю іншим. Але нам слід завжди пам’ятати, що саме через це наше життя стає важчим; і бачити, як це відбивається на людських взаєминах – і з нашими дітьми, і між нами …


ПРЕПОДОБНИЙ СИЛУАН АФОНСЬКИЙ

ПРО ВОЛЮ БОЖУ І СВОБОДУ

Велике благо – віддатися на волю Божу. В душі тоді один Господь, і немає інших помислів, і вона чистим розумом молиться Богу, і відчуває любов Божу, хоча і страждає тілом.

Коли душа повністю віддалася на волю Божу, тоді Сам Господь починає керувати нею, і душа безпосередньо вчиться від Бога, а раніше наставлялася вчителями і Писанням. Але це рідко буває, щоб Учитель душі був Сам Господь Своєю благодаттю Святого Духа, і мало хто знає про це, а тільки ті, хто живе по волі Божій.

Гордий не хоче жити по волі Божій: він любить управляти собою сам; і не розуміє того, що не вистачає людині розуму без Бога управляти собою. І я, коли жив в миру і не знав ще Господа і Його Святого Духа, не знав, як нас любить Господь, покладався на свій розум; але коли Духом Святим пізнав я Господа нашого Ісуса Христа, Сина Божого, то душа моя віддалася Богу, і все, що стається зі мною скорботного, приймаю і кажу: «Господь дивиться на мене; чого мені боятися?». А раніше я не міг так жити.

Тому, хто віддався на волю Божу, жити набагато легше, тому що і в хворобі, і в бідності, і в гонінні – він думає: «Так Богу угодно, і мені за гріхи мої треба терпіти».

Ось у мене багато років болить голова, і важко мені терпіти, але корисно, тому що через хворобу смиряється моя душа. Душа моя палко хоче молитися і звершувати богослужіння, але хвороба мені заважає, тому що хворе тіло потребує спокою та відпочинку; і я багато просив Господа зцілити мене, але Господь не послухав мене. Значить мені це на користь. 

Господь дав на землю Духа Святого, і в кому Він живе, той відчуває рай у собі.

Можливо ти скажеш: чому ж у мене немає такої благодаті? Тому що ти не віддався на волю Божу, але живеш за своєю.

Подивіться на того, хто любить свою волю. Він ніколи не має миру в душі і завжди незадоволений то не так, це не так. А хто повністю віддався на волю Божу, той має чисту молитву, душа його любить Господа, і все йому приємне і миле.

Так віддалася Богу Пресвята Діва: «Я раба Господня, і нехай буде мені за словом Твоїм» (Лк. 1, 38). І якщо б ми так говорили: «Я раб божий, буде мені за словом Твоїм», то Євангельські істини Господні, Духом Святим написані, були б в душах наших, і тоді любов Божа була б по всій землі. І хоча Господні євангельські слова стільки віків чутні по всій вселеній, але люди їх не розуміють і не хочуть прийняти. А хто живе по волі Божій, той буде прославлений небом і землею.

Хто віддався волі Божій, той тільки і зайнятий Богом. Благодать Божа до помає йому завжди перебувати в молитві. Він хоча і працює і розмовляє, але його душа зайнята Богом, тому що вона віддалась волі Божій, і за це Господь взяв її під свою опіку.

Зажди потрібно молитися, щоб Господь врозумив, що потрібно зробити, і Господь не залишить нас помилятися.

Адам не був мудрим, щоб запитати Бога про плід, який дала йому Єва, і тому втратив рай.

Давид не запитав Господа: «Чи добре буде, якщо я візьму собі дружину Урія?», – і впав у гріх убивства і перелюбу.

Так і всі святі, які згрішили, згрішили тому, що не прикликали Бога на допомогу, аби врозумив їх. Преподобний Серафим Саровський сказав: «Коли я говорю від свого розуму, то бували помилки».

Тільки Господь всевидючий, нам же всім, хто б не був, потрібно молитися Богу про врозумління і питатися духовного наставника, щоб не було помилок.

Дух Божий всіх наставляє по-різному: один перебуває на самоті і в мовчанні, в пустині; інший молиться за людей; інший призваний пасти словесне стадо Христове; іншому дано проповідувати чи утішати страждаючих; інший служить ближньому від свого труда чи статків – і все це дари Духа Святого, і все в різній степені: кому в тридцять, кому в шістдесят, а кому в сто (Мк. 4, 20).

Коли б ми любили один одного у простоті серця, то Господь Духом Святим показав би нам багато чудес і відкрив би нам великі таємниці. Бог – ненаситна любов…

ЯК ДІЗНАТИСЯ, ЧИ ЖИВЕШ ТИ ПО ВОЛІ БОЖІЙ?

Ось ознака: якщо ти сумуєш про яку-небудь річ, то значить не повністю віддався волі Божій, хоча тобі, можливо, і здається, що ти живеш по волі Божій.

Хто живе по волі Божій, той не турбується ні про що. І якщо йому потрібна якась річ, то він і себе і цю річ передає Богу; і якщо не отримав потрібної речі, то все одно залишається спокійним так, якби він цю річ мав. 

Душа, яка віддалася волі Божій, нічого не боїться: ні грози, ні розбійників, «нічого». Але що би не сталося,  – вона каже: «Так угодно Богові». Якщо хворий, – думає: значить мені потрібна ця хвороба, в іншому випадку Бог би не дав її мені. І так зберігається в душі мир.

Завжди потрібно просити у Господа миру душевного, щоб зручніше було виконувати заповіді Господні: адже Господь любить тих, які стараються виконати Його волю, і так вони отримують мир у Богові.

Той, хто виконує волю Господню усім задоволений, хоча б він був бідним, і можливо, хворий і страждає, тому що його веселить благодать Божа. А хто не задоволений своєю долею, нарікає на хворобу чи на того, хто образив, той нехай знає, що він перебуває в дусі гордості, який відібрав у нього вдячність Богу.

Але якщо і так, то не впадай у відчай, але старайся усіма силами уповати на Господа і проси у Нього смиренного духа; і коли прийде до тебе смирений Дух Божий, тоді ти возлюбиш Його, і будеш спокійний, хоч і будуть скорботи.

Душа, яка стяжає смирення, завжди молиться Богу і думає: «Бог створив мене; Він страждав за мене; Він прощає мені гріхи і втішає мене; він живить мене і турбується про мене. Так що ж мені турбуватися про себе, чи чого мені боятися, хоча б мені і загрожувала смерть».

ПРО СКОРБОТИ

Господь милостиво врозумляє нас, що скорботи потрібно переносити з подякою і в терпінні. Я за все своє життя жодного разу не нарікав на скорботи, але все приймав з руки Божої, як ліки, і завжди дякував Богу, і тому дав мені Господь легко нести всі скорботи.

Всі люди на землі мають скорботи; і хоча невеликі ті скорботи, які посилає нам Господь, але людям вони здаються непосильними, і сокрушають їх, і це тому, що не хочуть смирити свою душу і віддатися на волю Божу. А хто віддався на волю Божу, тими Господь сам керує Своєю благодаттю, і вони мужньо переносять все ради Бога, Якого возлюбили, і з Яким прославляться вічно.

На землі не можна оминути скорбот, але хто віддався на волю Божу, той легко їх переносить. Він бачить скорботи, але уповає на Господа, і скорботи проходять.

Коли Божа Мати стояла при хресті, то скорбота її була неосяжно велика, тому що Вона любила Сина Свого більше, ніж хто-небудь міг собі уявити. А ми знаємо, що хто більше любить, той більше і страждає. По людській природі Божа Мати ніяк не могла би перенести Своєї скорботи, але Вона віддалася на волю Божу, і Дух Святий укріпляв ЇЇ і давав Їй сили перенести ці скорботи. А потім, після Вознесіння Господнього, Вона стала всьому народу Божому великою утіхою у скорботах. 

ПРО СВОБОДУ

Мучимося ми всі на землі і шукаємо свободу, але мало хто знає в чому свобода, і де вона.

І я теж хочу свободи, і день і ніч шукаю її. Я пізнав, що вона у Бога, і від Бога дається смиренним серцем, які покаялися і відреклися від своєї волі перед Ним. Тим, які каються, Господь дає мир Свій і свободу любити Його. І немає нічого кращого в світі, як любити Бога і ближнього. В цьому душа знаходить спокій і радість.

О, народи всієї землі, на колінах припадаю перед вами і молю зі сльозами, прийдіть до Хреста! Я знаю Його любов до вас. Я знаю і тому кричу всій землі. Коли чого не знаєш, то як будеш говорити про те?

Ти запитаєш: Але як можна знати Бога? А я говорю, що ми бачили Господа Духом Святим. І ти, якщо смириш себе, то і тобі Дух Святий покаже Господа нашого; і ти теж захочеш кричати про Нього на весь світ.

О всі люди на землі, моліться і плачте за свої гріхи, щоб Господь простив їх. Де прощення гріхів, там свобода совісті і любов хоча б і мала.

Господь не хоче смерті грішнику, і тому хто кається дарує благодать Святого Духа. Вона дає душі мир і свободу розумом і серцем бути в Богові.

Коли Дух Святий прощає нам гріхи, тоді душа отримує свободу молитися Богу чистим розумом; тоді вона вільно споглядає Бога і в Ньому буває спокійна і радісна. І це є істина свобода. А без Бога не може бути свободи, тому що вороги турбують душу поганими думками.

Скажу правду перед всім світом: я мерзенний перед Богом, і зневірився би у своєму спасінні, коли б Бог не дав мені благодаті Святого Духа. І Дух Святий навчив мене, тому я пишу про Бога без труда, адже Він спонукає мене писати.

Жалію, і плачу, і ридаю за людей. Багато хто думають: «я багато нагрішив: убивав, грабував, ґвалтував, зводив наклепи, був розпусним і багато іншого робив», –  і від сорому не йдуть до покаяння. Адже вони забувають, що всі гріхи їх перед Богом, як капля в морі.

О, браття мої, вся земле, покайтеся, поки є час!

Бог милостиво чекає нашого покаяння. І все небо, і всі святі чекають від нас покаяння. Як Бог є любов, так Дух Святий у святих – є любов. Проси, і Господь простить. А коли отримаєш прощення гріхів, то на душі у тебе буде радість і веселість, і благодать Святого Духа ввійде в твою душу, і ти скажеш: «ось істинна свобода; вона в Богові і від Бога».

Благодать Божа не віднімає свободи, а тільки допомагає виконувати заповіді Божі. Адам був в благодаті, але воля його не була відібрана. Також і ангели в Дусі Святому зберігають свою власну волю.

Велика кількість людей не знають шляху спасіння, зайшли у пітьму і не бачать Христа – Світло Істини. А Він був, є і буде, і всіх милостиво кличе до Себе: Прийдіть до Мене всі струджені і обтяжені, пізнайте Мене, і Я дам вам спокій і свободу!

Ось істина свобода – коли ми в Богові. І я раніше не знав цього. До 27 років я тільки вірував, що Бог є, але не знав Його; а коли душа моя пізнала Його Духом Святим, то стала палко рватися до Нього, і тепер палаючи, шукаю Його день і ніч.

Господь хоче, що ми любили один одного; в цьому свобода – в любові до Бога і до ближнього. В цьому свобода і рівність. А в земних чинах рівності бути не може, але це не важливо для душі. Не всякий може бути царем чи князем; не всякий може бути патріархом чи ігуменом, чи начальником, але у всякому чині можна любити Бога і догодити Йому, і тільки це важливо. І хто більше любить Бога на землі, той в більшій славі буде в Царстві.

Хто більше любить, той сильніше прагне до Бога, той ближче буде до Нього. Кожний буде прославлений в міру любові своєї. І я дізнався, що любов буває різна по своїй силі.

Хто боїться Бога, щоб Його чим-небудь не образити – це перша любов. Хто має чистий розум від помислів – це друга любов, більша першої. Хто відчутно має благодать в душі своїй – це третя любов, ще більша.

Четверта, досконала любов до Бога – це коли хто має благодать Святого Духа і в душі і в тілі. У того освячується тіло, і будуть мощі. Так буває у великих святих мучеників, у пророків, у преподобних. Хто в цій мірі, той не причасний до плотської любові. Він може вільно спати з дівицею, не маючи до неї ніякого бажання. Любов Божа сильніша, ніж любов дівиці, до якої тяготить весь світ, крім тих, хто має благодать Божу в повноті, адже солодкість Духа Святого перероджує всю людину і навчає її любити Бога в повноті. При повноті любові Божої душа не торкається мирського світу; хоча і живе людина на землі серед інших, але від любові Божої забуває про все мирське. І горе наше в тому, що по гордості розуму свого ми не стоїмо в цій благодаті, і вона залишає душу, і душа шукає її, плачучи і ридаючи, і говорить: Сумує душа моя за Господом!


Стався цей випадок в Білорусі, на самому початку війни. Чоловік цієї жінки був офіцером. Жили вони на території Брестської фортеці. Коли почалися бої за фортецю, жінці з новонародженою дитиною на руках дивом вдалося втекти з охоплених війною фортечних стін.

Коли вона отямилася, то побачила, що знаходиться в лісі, в незнайомому місці, а куди далі йти – не знає. Вона впала у відчай. На руках плаче дитина, а кругом дерева, і ніякої надії знайти дорогу. Але раптом звідкись з’явився дідусь з палицею і вказав їй: «Іди в цю сторону, там спасешся». І несподівано зник. Жінка подалася в ту сторону, яку вказав їй дідусь, і через деякий час вийшла до хутора. Там її зустріли літні селяни, чоловік з дружиною.

Всю війну разом з дитиною вона прожила на цьому хуторі. Німців тут не було. Після війни жінка пішла до церкви і там побачила ікону «дідуся». Це був святитель Миколай. «З тих пір завжди ходжу до церкви і ніколи не забуваю помолитися святителю», – каже ця жінка.


Як приймали Христа на Його батьківщині

 І прийшов у Назарет, де був вихований, і увійшов, за звичаєм Своїм, в день суботній у синагогу і став, щоб читати. Йому подали книгу пророка Ісаї; і Він, розгорнувши книгу, знайшов місце, де було написано: Дух Господній на Мені; бо Він помазав Мене благовістити убогим, і послав Мене зціляти розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння, відпустити замучених на волю,  проповідувати літо Господнє сприятливе. І, згорнувши книгу і віддавши служителю, сів, і очі всіх у синагозі були звернені до Нього. І Він почав говорити їм: нині справдилося писання, яке ви почули. І всі свідчили Йому. І дивувалися словам благодаті, що виходили з уст Його, і говорили: чи ж не Йосифів це син? Він сказав їм: напевно, ви скажете Мені приказку: лікарю, зцілися Сам, зроби і тут, на Твоїй батьківщині, те, що, ми чули, було в Капернаумі. І сказав: істинно кажу вам: ніякого пророка не приймають на батьківщині своїй. По правді ж кажу вам, багато вдів було в Ізраїлі у дні Іллі, коли небо замкнулося на три роки і шість місяців, так що настав великий голод по всій землі, і до жодної з них не був посланий Ілля, а тільки в Сарепту сидонську, до жінки-вдови. І багато також було прокажених в Ізраїлі за пророка Єлисея, і жоден з них не очистився, тільки Неєман-сирієць. І сповнились усі гнівом у синагозі, почувши це. І, вставши, вигнали Його геть з міста і повели на вершину гори, на якій було збудоване їхнє місто, щоб скинути Його. Він же, пройшовши серед них, відійшов (Лк. 4, 16-30)

Цілком природнім є явище, коли ми читаючи складні книги, чогось не розуміємо і тому пропускаємо таке місце, залишаючи його на потім. Одним із таких місць є історія про те, як Христа хотіли вбити на Його ж батьківщині. Чим ця історія складна? Складність її полягає в тому, що в ній Христос використовує, мабуть, місцеву приказку «лікарю, зцілися Сам», яка для нас невідома і незрозуміла. Також він посилається на старозавітні тексти, в яких мовиться про Іллю та Єлисея. Не знаючи достеменно цих історій нам також буде важко зрозуміти, що хоче сказати Христос. Зрозуміло лиш те, що Христос добряче їх роздратував, адже ці люди, які були вражені «словами благодаті», через хвилину ладні були скинути Його зі скелі. Що ж сталося у тій синагозі, і чому вчить нас ця історія, давайте розбиратися!

Із Євангеліє ми дізнаємося, що Христос до тридцятирічного віку не проявляв Себе як проповідник чи вчитель. Він жив у своєму рідному містечку, де працював, швидше за все, теслею. Як відомо, у маленьких поселеннях всі один одного знають, а щоб краще згадати про кого йде мова вдаються до родових зв’язків. Так і Христос був відомий місцевим жителям як Йосифів син. Про те, як саме народився Христос, видно, ніхто не знав, або знало дуже вузьке коло людей і зберігалося це в таємниці. У тридцять років Христос переселяється в у місто Капернаум. Це місто було вже набагато більше за рідне поселенням, адже знаходилося на березі Тиверіадського моря і мало розвинуту торгівлю. Саме з цього місця Христос почав Свою месіанську проповідь. За короткий час Він виголосив багато проповідей і сотворив безліч чудес, навіть ті, про які нам невідомо, адже за словами Іоана Богослова: «Багато й іншого сотворив Ісус; але, коли б написати про те докладно, то, думаю, і сам світ не вмістив би написаних книг» (Ін. 21, 25). Отже, Ісус у народі набув Собі статусу великого вчителя та чудотворця.

Через деякий час Христос повертається у Своє рідне містечко. У суботній день, за іудейським звичаєм, всі збиралися у синагогу для читання Тори (П’ятикнижжя Мойсея) та інших старозавітних книг. Знаючи Ісуса, як досконалого виконавця закону, можемо бути впевнені, що і Він був тут кожної суботи і, швидше за все, вже не перший раз читав Писання на загал, адже цього удостоювалися всі хлопчики, які досягли свідомого віку. Та цей випадок, як ми бачимо, був особливий. Христос прочитав місце із книги святого пророка Ісаї і мав можливість тепер ці слова розтлумачити. «Дух Господній на Мені, – читав Христос, – бо Він помазав Мене благовістити убогим, і послав Мене зціляти розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння, відпустити замучених на волю,  проповідувати літо Господнє сприятливе. І, згорнувши книгу і віддавши служителю, сів, і очі всіх у синагозі були звернені до Нього. І Він почав говорити їм: нині справдилося писання, яке ви почули». Що означають слова «нині справдилося писання? Це означає, що Хрисос читав цей уривок не як цитату, а як пряму мову. Можемо собі тільки уявити, яка реакція була у тих, хто був присутній у синагозі: шепіт, сміх, шок і т.д.. Нарешті з’явилася виразна претензія: «чи ж не Йосифів це син?», можна продовжити так: як же він насмілюється привласнювати собі слова, які мають по праву належать месії? Хіба він зійшов з небес? Він ріс змалечку серед нас! На такі слова Христос відповідає: «напевно, ви скажете Мені приказку: «лікарю, зцілися Сам, зроби і тут, на Твоїй батьківщині, те, що, ми чули, було в Капернаумі». 

Приказка «лікарю, зцілися Сам» хоч і не є для нас знайомою, але смисл її стає зрозумілим виходячи з обставин, де вона була сказана. Христос повернувся на свою батьківщину вже не як «син Йосифа», а як месія, і тому проповідував і навчав народ, серед якого були і старші Нього, і равини, і вчителі. Тому смисл приказки такий – Як ти можеш нас навчати, якщо і сам виріс серед нас і жив таким життям як і ми? Тепер заявляєш, що знаєш як правильно жити? Навчися перше сам! Саме такі думки мали у своїх серцях люди, якими опанувало природне обурення. Далі вони вимагають чуда, як свідчення того, що Він справді Месія. 

Якщо ми уважно прочитаємо Євангеліє, то побачимо, що Христос ніколи не творив чуда для того, щоб довести, але для того, щоб спасти. Для Нього чудо це засіб спасіння душі, та коли чудо вимагається задля розвіяння сумнівів, воно не спасає душу, а ще більше вселяє сумнівів. Навіть коли Христос каже «Якщо словам Моїм не вірите, то вірте ділам, які я творю», – Він має на увазі не скільки чудеса, які Він сотворив, скільки його відношення до Бога і людей: Богу Він постійно молився, людям  же служив жертовно. Цю розмову Христос завершує такими словами: «Істинно кажу вам: ніякого пророка не приймають на батьківщині своїй», і далі приводить приклади пророків Іллі і Єлисея. 

Не вдаючись навіть до старозавітних текстів зі слів Христа зрозуміло те, що такі великі пророки як Ілля і Єлисей не могли сотворити чудо на своїй рідній землі, адже до них відношення було таке ж як і в даній ситуації і до Христа, тому їх чудеса були пов’язані не з місцевими жителями, не з рідним народом, а з чужинцями, які навіть не маючи Закону Мойсея проявляли більшу віру і смирення. Цими історіями Христос прирівняв ізраїльський народ часів пророків Іллі і Єлисея (народ в той час вдавався до крайнього ідолопоклонства приносячи в жертву ідолам своїх дітей і багато чого іншого робили противне Богові) до сучасного суспільства. Він прирівняв їх не стільки по моральним якостям скільки по стану їх душ, тобто у них було те, що і в тодішнього покоління – гордість і відсутність страху Божого. Хоч у них в цей час це не дуже проявлялося, але якби з’явився знову ж такий цар як тодішній Ахав, вони повторили б гріхи своїх батьків. Саме це так розлютило їх, і вони готові навіть були скинути його зі скелі. Але чи збрехав Христос? Ні! Він сказав правду, але ця правда виявилася для них дуже болючою.

Чого ж може навчити нас ця історія? Найстрашніший стан душі – це той, коли людина вважає себе праведною. Адже, давайте подивимося, Христос викрив у гріху народ, який перебував у синагозі, який дотримувався усіх зовнішніх приписів закону Мойсея, який врешті решт був вибраним народом. Та як виявилося, ці всі обставини заколисують душу. Якщо всі зовнішні обставини створюють образ праведника то легко можна і самому повірити, що ти праведний. Як тоді цим страждав ізраїль, так сьогодні і багато з нас цим страждаємо. Перша умова нашого «спокою» є обряд хрещення. На сьогодні хрещення стало лиш обрядом, необхідним законом, захист від невидимих темних сил, привід відсвяткувати народження дитини та поріднитися з кращими друзями взявши їх у куми. Те що хрещення є обіцяння доброї совісті Богові – про це не те що забули, але і не знаємо, а найстрашніше, що і знати не хочемо, адже це все дуже ускладнює життя. Отже, деяким вистачає лиш одного хрещення, щоб відчувати себе спокійно по відношенню до Бога, подібно до того, як євреї знаючи що вони діти Авраама вже вважали себе спасенними забуваючи про заповіді Божі. Інші ж, хто навіть і ходить до храму, виконують це як традицію чи звичку, а в душі нічого не змінюється. Іноді Церква стає для деяких навіть спокусою, для тих, хто хоче свої гріховні вчинки виправдати тим, що ходить до храму і тому має прощення. Ці всі обставини дуже швидко присипляють, заспокоюють, переконуть нас у нашій праведності. І коли ми так сприймаємо нашу віру, то слова сказані Христом у тій ситуації цілком можна відносити до нас.

Є дуже наглядний випадок, який стався у наш час з одним священиком. Він виріс у одному селі на Західній Україні, з малечку відвідував місцевий храм і досягнувши зрілого віку вирішив стати священиком. Вивчившись у семінарії був направлений для служіння в іншу частину України. Одного разу, коли йому було вже років сорок, він приїхав на свою батьківщину. У неділю він, звичайно, пішов до місцевого храму, в який ходив змалечку, щоб причаститися. Настоятель дав йому слово проповіді. Так ось він у своїй проповіді зачепив проблему, яка, мабуть, давно існувала у цьому храмі. Справа в тому, коли священик прочитавши Євангеліє починав говорити проповідь усі чоловіки традиційно виходили з храму «на перекур», залишалися одні жінки. Таку поведінку священик назвав неприйнятною і викрив таких у лицемірстві. Після цієї проповіді старий паламар обурено бурмотів собі під ніс: «з самого дитинства бігав тут і все було добре і все його влаштовувало, тепер вивчившись в семінарії приходиш вчити нас, які ми неправильні». У цьому бурмотіні як раз справджується слова Христа: «Жодного пророка не приймаються на його батьківщині». 

Справді, такий вчинок священика дуже легко сприйняти як неповагу до старших, як вияв гордості та самохвальства. Та справа в тому, що по-іншому не скажеш. Просто хтось від правди лікується, а хтось впадає в осуд і гнів.

Не викривай кощунника, щоб він не зненавидів тебе; викривай мудрого, і він полюбить тебе; дай наставляння мудрому, і він буде ще мудрішим; (Прп. 9, 8-9)

 Хто викриває людину, знайде потім більшу приязнь, ніж той, хто лестить язиком. (Прп. 28, 23)

Хто відкидає наставляння, той не дбає про свою душу; а хто слухає викривання, той набуває розуму. (Прп. 15, 32)

о. Павло Лотоцький


Pin It on Pinterest