ВИПУСК №3

Аня увірвалася в кімнату матері і з порога закричала:

– Мама, прошу тебе – Не молись про мене більше!

– В чому справа? – злякалася мати.

– По хімії двійку схопила. Спочатку думала – випадково. А потім дійшло! Поки ти вдома, то у мене все добре, а як у храм сходиш, то відразу починається! З усім класом розсварилася. Подруги Дениса відбивають.

Аня допитливо подивилася на матір:

– Позавчора в храм ходила?

– Ходила!

– Я двійку отримала. Лєна на Дениса вішається, а Іра обіцяла її спотворити.

Аня закричала:

– Ще одна твоя молитва і я власними руками твою Біблію порву!

– Дочка, так як же так можна? – заплакала мати.

Дочка вибігла з кімнати.

– Куди ти?

– На дискотеку. Дениса у мене відіб’ють!

– Може це на краще?

– Ні! – на обличчі Ані постала страшна гримаса.

Залишившись одна, мати скрушно похитала головою.

«Може не потрібно про неї так молитися, раз у неї з-за цього все життя шкереберть – подумала раптом вона і тут же накинулася на себе: – Хоча хіба це можна назвати життям? А який жах, якщо її не зупинити, почнеться після життя – потім? .. »

Мати встала на коліна почала молитися за дочку.

«Пішла! – з гіркотою зрозуміла мати. – Мабуть, ніяка молитва такої вже не допоможе!»

Але, увійшовши в сусідню кімнату, несподівано побачила, що донька досі лежить на дивані бліда, з рушником на голові.

– Захворіла? – заметушилася вона.

– Голова розколюється … – насилу вимовила Аня.

Голос у неї був безпорадний, слабкий …

Вона принесла таблетки від головного болю. Аня покірно випила їх.

Вона підвелася було, щоб піти на дискотеку, але зі стогоном опустила голову на подушку.

– Ні, – прошепотіла вона. – Нехай там буде, що буде, а я не можу …

Але на ранок від хвороби не залишилося і сліду. Відпочивши, бадьора Аня навіть сама запропонувала сходити в магазин за хлібом, чого давно вже з нею не було.

Пішла. І майже відразу повернулася додому бліда, як крейда.

Побачивши її, мати сплеснула руками:

– Анічка, що з тобою? Знову голова? На тобі лиця немає!

– Зі мною нічого! А ось у Олени дійсно немає лиця!

– Як це? – не зрозуміла мати.

– Іра принесла на дискотеку соляну кислоту і хлюпнула на Олену. Денис почав бити цю божевільну. Почалася бійка. Не тільки кулаки – биті пляшки і ланцюги в хід пішли. Півдискотеки в лікарні. Уявляєш, що було б зі мною, якби я теж була там? Точно – як не під кислоту, так під ніж би потрапила.

– Слава Тобі, Господи! – тільки й змогла прошепотіти мати.

Почувши це, Аня уважно подивилася на неї і запитала:

– Признавайся, це твоя робота?

– Ні!

– Та не бійся, – схлипнула Аня. – Не порву Біблію.

– Це Господь уберіг тебе від біди. А я тільки помолилася …

Аня встала, нахилилась до матері і поцілувала її в щоку.

– Прости мене! І, будь ласка, молися за мене! – попросила вона.

І, подумавши, додала:

– Частіше …


Раніше я їздив на іномарці і був ніхто, тепер я їду на Таврії, і я хтось.

В свій час я був одним із тих, хто купився на намальовану телевізором картинку щастя: дороге авто, клуби, гарні дівчата, прибутковий бізнес. Звичайно, і про сім’ю думав, вже ж традиція така людська. Ніхто мене не вчив, як треба жити, що найголовніше, тому ішов за течією філософії ящика. Так ось, хочу розповісти до чого довело мене таке щастя. 

Коли я ріс, наша сім’я не була багатою, звичайна середньостатистична сім’я. Та сталося, коли я тільки починав доросле життя, померла моя мати, яка на той час залишилася у мене одна, і залишила у спадок квартиру. Квартиру я вирішив продати і мені вистачило грошей купити престижну іномарку, відкрити магазин та знімати квартиру. Маючи це все, я вже був впевнений, що я досягнув тих висот, до яких прагнув, тому, щоб доповнити образ, харчувався лиш в ресторанах, постійно зависав на клубних тусовках. З часом знайшов собі дівчину, з якою дуже скоро вже почав жити громадянським шлюбом. Хоч ми і імітували, що у нас серйозні відносини, насправді ми просто користувалися один одним задля свого задоволення. Звичайно ж, часто сварилися, адже співжиття вимагає жертовності, якої у нас не було. З дітьми вирішили почекати, дуже ж хотілося ще пожити для себе.

Та як ви вже зрозуміли, такий стан речей тривав не довго. Запаси дуже швидко закінчилися, адже магазин не давав того прибутку, який би задовольняв мій образ успішного бізнесмена. Все це породило злість, роздратованість та страшну пустоту. Дівчина, бачачи, що закінчилося розкішне життя, пішла. Та і я був не проти, набридло одне й те саме. Згодом втратив і магазин. Моє матеріальне становище було скверним. 

В цей час почалася війна. Була велика вирогідність, що мене мобілізують. Та сталося дещо інше. Війна справді зачепила мене, але не в якості воїна з автоматом, а в якості священика. Православна церква відновлювала інститут капеланства, мені запропонували стати одним із них. Я погодився. Сказати, що я був достойний цієї професії – ні. Мені просто знову життя подарувало образ щасливої людини, але вже не такий як в телевізорі, інший, якого я ще не знав. Наповнення змістом цього образу почалося зі сповіді. Мій розпач породив у мені щире покаяння, яке дало мені до цього невідому для мене силу. І очі. Очі владики, який мене сповідав та висвячував світилися великою любов’ю. Вони дуже відрізнялися від очей тих людей, з яким я відпочивав у клубі. Я не розумів, як чужа для мене людина могла полюбити мене як свого сина. Ці очі стали для мене маяком, адже які б я помилки та гріхи не робив, я знаю куди повертатися. 

На війні я знайшов багато побратимів, з якими ми пережили багато страшних годин. Близькість смерті завжди породжувала у нас філософські роздуми, і це допомагало нам молитися і каятися у власних гріхах. Крім служіння на війні я активно займався волонтерством. Ця жертовна діяльність ще більше наповнила мій образ щасливої людини і моментами я навіть відчував, що це вже не образ, а справжній я. Покаяння, любов, жертовність – ось те, чим я багатий, ось те, що зробило мене щасливою людиною.

Остаточно я це зрозумів, коли вже після моєї демобілізації волонтери мені подарували стареньку Таврію. І от, їдучі на цьому авто я зрозумів. Раніше я їздив на іномарці і був ніхто, тепер я їду на Таврії, і я хтось – образ і подоба Божа.   

Давно, давно у ранніх моїх роках,                 

Коли без Бога жив, як іншії живуть,             

Коли наосліп йшов шляхом широким               

 І без мети життєвую проходив путь

Тоді Христа зустрів на тій дорозі,                   

Він спас мене і темний обрій прояснив, 

Сьогодні щастя моє все у Бозі,                   

Збулись усі мої солодкі мрії-сни.

Тепер мета життя в мені жевріє,

Пізнав я зміст усіх моїх дочасних днів,

У серці віра щоденно променіє

Й бринить у ньому небуденний щастя спів.

Іду вперед я сміло, без вагання,                       

У грудях повно сонячних, живих надій,              

Вже не страшні життєвії страждання, 

Коли Живий Господь навіки є Бог мій.

1957 р.


Усе зло потрібно покривати лише любов’ю 
Преподобний Серафим Вирицький

Зерно справжньої християнської моралі й духовності має впасти на благодатний ґрунт, щоб прорости й дати свої плоди. Таким благодатним ґрунтом була душа сина Миколи Івановича та Хіонії Олімпівни Муравйових Василя, у майбутньому преподобного Серафима Вирицького.

Першими його книгами були Євангеліє і Псалтир. Хлопчик зачитувався житіями святих. Уже тоді відкрився для нього чудесний світ, перед яким померкло усе земне. У глибинах чистої дитячої душі зародилася думка про чернечий подвиг.

Коли отроку було близько чотирнадцяти років, у сердечному пориві прийшов він в Олександро-Невську лавру, щоб знайти там для себе духовний притулок. Але один зі старців дав йому таку настанову: «Тобі ще призначено пройти шлях мирський, тернистий, зі скорботами… Прийде час, і Господь винагородить тебе…» Так була явлена Василю воля Божа. Подвиг послуху праведника тривав понад сорок років.

Чернецтво преподобний Серафим прийняв в 1920 році одночасно зі своєю дружиною, яка стала послушницею Воскресенського Новодівичого монастиря.

До прийняття чернецтва Василь Миколайович був успішним купцем. Його духовним батьком і наставником був відомий старець Гетсиманського скиту преподобний Варнава. Перед тим як стати духівником Олександро-Невської лаври, старець Серафим прийняв велику схиму.

В Олександро-Невську лавру до великого старця почали приїжджати люди. Смиренному схимнику Всевишнім було дано те, чого не міг осягнути звичайний людський розум. Інколи від келії, де приймав преподобний, тягнулися довгі черги. До спраглих душ праведник звертався з таким повчанням:

«Нам же залишається тільки покладати надію на Бога й благати у Нього прощення. Будемо пам’ятати, що Бог є любов».Преподобний Серафим Вирицький

Великий вплив мав лаврський схимник на молодь. Багато дівчат та хлопців, збитих з пантелику різними єретичними вченнями, після його проповідей переходили в Православіє. Усі, хто звертався до отця Серафима, знаходили через нього благу волю Божу.

На початку 30-х років, незадовго до масових арештів священнослужителів, старець тяжко захворів. Лікарі сказали, що його може врятувати лише сільське повітря. Батюшка категорично відмовлявся їхати з міста, але правлячий архієрей настояв. Він викликав із Новодівичого монастиря черницю, яка в миру була дружиною Серафима, і благословив її відвезти старця в село. Арешти не торкнулися праведного. Не торкнулися його й гоніння на віру – Господь беріг життя цього старця для того, щоб він прославив Його ім’я.

Роки перебування старця Серафима у Вириці – це роки безперестанних хвороб. Бувало, що отець Серафим не міг навіть піднятися з ліжка. Але це й час великих подвигів, які повторювали подвиги подвижників у давнину. Дні старця проходили в посту й молитві.

Під час Великої Вітчизняної війни отець Серафим повторив подвиг преподобного Серафима Саровського. Змучений хворобами подвижник, якому йшов сімдесят шостий рік, молився за спасіння Батьківщини на великому камені перед іконою преподобного Серафима.

До останніх хвилин життя наставляв старець своїх духовних чад. Перед кончиною подвижнику у вікні його келії явилась Божа Матір.

Преподобний Серафим, передчуваючи це, велів запалити усі лампади. Так і пішов з життя. Сталося це 3 квітня 1949 року.

Повчання

Всемогутній Господь керує світом, і все, що відбувається в ньому, відбувається або з ласки Божої, або за попущенням Божим. Три святих отрока в печі Вавилонській сповідували Бога і воістину вірили, що всі духовні і народні лиха, які спіткали їх і весь ізраїльський народ, попущені по праведному суду Божому. Тільки такий погляд на сутність всього, що відбувається вселяє в душу мир, не попускає розпалюватися гріху, направляє розум до вічності і дає силу терпіння в скорботах. Та й самі скорботи представляються тоді короткочасними, нікчемними і дріб’язковими.

Ніколи не треба просити у Господа нічого земного. Йому краще нашого відомо те, що нам корисно. Моліться завжди так: «Віддаю, Господи, себе, дітей своїх і всіх рідних і ближніх в Твою святу волю».

Молитва захищає і відображає страшні навіювання темної сили. І особливо сильна молитва близьких, молитва матері, молитва друга – вона має велику силу.

Як часто ми хворіємо, через те, що не молимося за трапезою, не закликаємо Боже благословення на їжу. Раніше все робили з молитвою на устах: орали – молилися, сіяли – молилися, збирали урожай – молилися. Зараз ми не відаємо, які люди готували те, що ми споживаємо. Адже часто їжа приготовлена з лайкою та прокляттями. Тому обов’язково потрібно молитися перед трапезою.

Старець говорив, що душу нам дав Господь, але тіло наше – від батьків і прабатьків наших, тому частина їх гріхів переходить до нас. Ось ми і повинні молитися про наших батьків і прабатьків і на сповіді приносити покаяння за всіх них. Вони чекають нашої молитви і так радіють, коли ми молимося про них; а ті, хто вже знаходяться в Царстві Небесному, допомагають нам.

Своїм духовним чадам старець радив якомога частіше читати молитву святого Єфрема Сирина: «Господи і Владико життя мого». «У цій молитві, – говорив старець, – вся суть Православ’я, все Євангеліє. Нею ми прохаємо у Господа допомоги на придбання властивостей нової людини».

Господь тисячу років буде чекати, щоб хоч одна людина спаслася і не поповнила число відпавших ангелів.

Настане час, коли за кожного віруючого будуть по сорок чоловік чіплятися, щоб він витягнув їх.

Не нарікай на тяжкість хреста, в день скорботи повідай печаль твою Господу, і Він втішить тебе.

Ми маємо право судити тільки самого себе. Навіть розмірковуючи про будь-яку людину, ми мимоволі засуджуємо його.

Прийде час, коли не гоніння, а гроші і принади світу цього відвернуть людей від Бога, і загине куди більше душ, ніж за часів відкритого богоборства. З одного боку, будуть споруджувати хрести і золотити купола, а з іншого – настане царство брехні і зла. Страшно буде дожити до цих часів.

Від Мене це було (духовний заповіт)

Чи думав ти коли-небудь, що все, що стосується тебе, стосується й Мене? Бо що стосується тебе торкається до зіниці ока Мого. Ти дорогий в Моїх очах, і Я полюбив тебе, і тому для Мене є особливою втіхою виховувати тебе. 

Коли спокуси повстануть на тебе, і ворог прийде, як річка, Я хочу, щоб ти знав, що Від Мене це було. Що твоя неміч потребує Моєї сили і що безпека твоя полягає в тому, щоб дати Мені можливість боротися за тебе.

Коли перебуваєш ти в важких обставинах, серед людей, які тебе не розуміють, які не зважають на те, що тобі приємно, які стороняться тебе, – Від Мене це було. Я – Бог твій, який володіє обставинами. Ти не випадково опинився на твоєму місці, це те саме місце, яке Я тобі призначив. Чи не просив ти, щоб Я навчив тебе смиренню, – так ось дивись, Я поставив тебе як раз в те середовище, в ту школу, де цей урок вивчається. Твоє середовище  і ті, що живуть з тобою тільки виконують Мою волю.

Якщо терпиш ти матеріальні нестатки, тобі важко зводити кінці з кінцями, знай, що Від Мене це було. Бо Я володію твоїми матеріальними засобами. Я хочу, щоб ти вдавався до Мене і був би залежний від Мене. Мої запаси невичерпні. Я хочу, щоб ти переконувався в Моїй вірності та вірності Моїх обітниць. Нехай не буде того, щоб тобі говорили про нужду твою: «Ви не вірили Господу, Богу вашому» (Втор. 1: 32-33).

Переживаєш ти ніч скорбот, ти розлучений з близькими і дорогими серцю твоєму, – Від Мене це було. Я – Той, Хто зазнав скорбот, пізнав біль. Я допустив це, щоб ти звернувся до Мене і в Мені міг знайти вічну утіху. 

Помилився ти в другові твоєму, в кому-небудь, кому відкрив серце своє, – Від Мене це було. Я допустив цьому розчаруванню торкнутися тебе, щоб ти пізнав, що кращий друг твій є Господь. Я хочу, щоб ти все приносив до Мене і говорив Мені. Чи хто звів наклеп на тебе – довір це Мені і пригорнись ближче до Мене, пристановищу твоєму, душею своєю, щоб сховатися від «злих язиків». Я «Виведу, як світло, твою справедливість і долю твою, як полудень» (Пс. 36, 6). 

Зруйнувалися плани твої, поник ти душею і втомився – Від Мене це було. Ти створював собі свої плани і приніс їх Мені, щоб я благословив їх. Але Я хочу, щоб ти надав Мені розпоряджатися обставинами твого життя, і тоді відповідальність за все буде на Мені, бо занадто важко для тебе це, і ти один не можеш впоратися з цим, так як ти тільки знаряддя, а не дійова особа.

Відвідали тебе несподівані невдачі життєві і зневіра охопила серце твоє, знай – Від Мене це було. Бо Я хочу, щоб серце твоє і душа твоя були завжди палаючими в Моїх очах і перемагали б іменем Моїм всяку слабкодухість. 

Чи не отримуєш ти довго звісток від близьких і дорогих тобі людей і через слабкодухість твою впадаєш у відчай і нарікання, знай – Від Мене це було. Бо цим томлінням твого духу Я випробовую твердість віри твоєї в непорушність обітниці, силу дерзновенної твоєї молитви про цих близьких твоїх. Бо  чи ж не ти вручив їх Покрову Матері Моєї Пречистої? Чи не ти колись покладав турботу про них Моїй промислительній любові?

Відвідала тебе тяжка хвороба, тимчасова або невиліковна, і ти виявився прикутим до ліжка свого – Від Мене це було. Бо Я хочу, щоб ти пізнав Мене ще глибше в немочах своїх тілесних і не нарікав би за це послане тобі випробування, не намагався проникнути в Мої плани спасіння душ людських різними шляхами, але без нарікань і з покірністю схилив би шию свою під благість Мoю до тебе. 

Мріяв ти створити якесь особливе діло для Мене і замість того зліг уражений хворобою і немочами – Від Мене це було. Бо тоді ти був би занурений у справи свої і Я не міг би привернути думки твої до Себе, а Я хочу навчити тебе найглибшим думкам, тому що ти на службі у Мене. Я хочу навчити тебе усвідомлювати, що ти – ніщо. Деякі з кращих співпрацівників Моїх суть ті, які відрізані від живої діяльності, щоб їм навчитися володіти зброєю безперервної молитви.

Покликаний був ти несподівано зайняти важке і відповідальне становище?  – Йди покладаючись на Мене. Я довіряю тобі ці труднощі, бо за це благословить тебе Господь Бог твій у кожнім чині твоїм, на всіх твоїх дорогах, всім, до чого торкнеться рука твоя. У цей день даю в руку твою цю посудину священного єлею. Користуйся ним вільно, дитя Моє. Усі труднощі, кожне образливе слово, кожна перешкода в твоїй роботі, все, що може викликати почуття досади і розчарування, кожне одкровення твоєї немочі і нездатності нехай будуть помазані цим єлеєм – Від Мене це було. 

Пам’ятай, що будь-яка перешкода є Божим повчанням, і тому поклади в серце своє слово, яке Я оголосив тобі в цей день, – Від Мене це було. Бережи його, знай і пам’ятай – будь-яке гріховне жало притупиться, коли ти навчишся у всьому бачити Мене. Все послано Мною для вдосконалення душі твоєї, – Від Мене це було.


Православний катехизис

СТВОРЕННЯ НЕБА – НЕВИДИМОГО СВІТУ

На початку, раніше усього видимого світу і людини, Бог з нічого створив небо, тобто духовний, невидимий світ, та ангелів. Ангели – це безтілесні і безсмертні духи, обдаровані розумом, волею і могутністю. Бог створив безліч їх. Вони відрізняються один від одного і за рівнем досконалості, і за родом свого служіння, і поділяються на декілька чинів. Вищі з них називаються серафимами, херувимами й архангелами.

Усі ангели були створені добрими, щоб вони любили Бога й один одного і від цього життя в любові мали постійну велику радість. Але Бог не бажав примушувати любити, тому Він дозволив ангелам зробити вільний вибір – чи бажають вони самі любити Його – жити в Богові чи ні.

Один, найвищий і наймогутніший ангел на ім’я Денниця, загордився своєю могутністю і силою, не захотів любити Бога та виконувати волю Божу, а волів сам стати, як Бог. Він почав зводити наклепи на Бога, в усьому чинити спротив і все заперечувати, і став темним, злим духом – дияволом, сатаною. Слово “диявол” означає “наклепник”, а слово “сатана” – “противник” Бога і всього доброго. Цей злий дух спокусив і потяг за собою багатьох інших ангелів, які також зробилися злими духами і називаються бісами.

Тоді виступив проти сатани один з найвищих ангелів Божих, архангел Михаїл, і сказав: “Хто рівний Богу? Ніхто, крім Бога!” І сталася на небі війна: Михаїл і ангели його воювали з сатаною, а сатана і біси воювали супроти них.

Та не змогла зла сила втриматися проти ангелів Божих, і впав сатана разом з бісами, як блискавка, униз – у пекло. “Пекло” -так називається місце далеко від Бога, де і перебувають тепер злі духи. Там вони мучаться у своїй злобі, бачачи свою безсилість перед Богом. Усі вони через своє некаяття так утвердились у злі, що вже не можуть бути добрими. Вони намагаються підступністю і хитрощами спокусити кожну людину, навіюючи їй облудні думки і злі бажання, аби погубити.

Так виникло зло в Божому творінні. Злом називається усе, що робиться проти Бога, усе, що порушує волю Божу.

А всі ангели, які залишилися вірними Богу, живуть з Богом у повсякчасній любові та радості, виконуючи завжди волю Божу. І тепер вони так утвердилися в добрі та любові Божій, що вже ніколи не можуть творити зла – не можуть грішити, тому і називаються святими ангелами.  Слово “ангел” українською означає “вісник”. Бог посилає їх сповіщати людям Свою волю, для цього ангели приймають на себе видимий, людський образ.

Кожному християнинові Бог дає при хрещенні ангела-охоронителя, який невидимо охороняє людину впродовж усього її земного життя, не залишає її душі і після смерті.


Тлумачення Святого Письма

Єпископ Віссаріон (Нечаєв)

Зцілення глухонімого

 «Вийшовши з країв Тирських і Сидонських, Ісус знову пішов до моря Галилейського через околиці Десятиграддя.  І привели до Нього глухого й гугнявого, і благали Його, щоб поклав на нього руку.  Ісус, одвівши його одного вбік від народу, вклав пальці Свої у вуха його і, сплюнувши, доторкнувся до його язика.  І, звівши очі на небо, зітхнув і сказав йому: «єффафа», тобто відкрийся.  І відразу відкрився у нього слух, і розв’язались пута язика його, і почав говорити правильно.  І наказав їм, щоб нікому не розповідали. Та скільки Він не забороняв їм, вони ще більше розголошували.  І надзвичайно дивувалися, кажучи: все добре робить, — глухим дає чути, і німим — говорити» (Мк. 7, 31-37).

Глухота, особливо в поєднанні з німотою, є страшна хвороба, адже позбавляє глухих тих благ і задоволень, які доступні нам через почуття слуху: вона позбавляє їх можливості чути промови розумних і добрих людей, слухати молитвам і піснеспіви на богослужінні, насолоджуватися співом і музикою. А від природи глухонімі з великими труднощами засвоюють грамотність, яка надається їм особливим способом. Але ще більш важке положення тих, хто страждає духовною глухотою і німотою. 

Духовно глухонімі – це ті, які не слухають голосу благодаті Божої, що кличе їх до спасіння через совість, через благополучні обставини життя (що має спонукати до подяки Богові) і через різні біди та негаразди, що нагадують про гнів і любов Божу. Також це і ті, які по гордості або жорстокості не приймають напоумлень і викриттів з боку доброзичливих людей і обурюються на них. Ще ті, які не зворушуються криками нужденних, які просять у них допомоги, стонами хворих і вмираючих, риданнями плачущих, – чуючи все це, не чують і, як би німі, не відкликаються співчуттям. 

Нехай кожен запитає себе, чи не знаходиться він у подібному стані, – стані більш жалюгіднішому, ніж стан фізичної глухоти і німоти. Останній стан є нещастя, яке, врешті решт, не ставиться нікому в провину, бо не залежить від нашої волі. Але за духовну глухоту і німоту нікому не уникнути відповідальності перед Судом Божим, бо вона є плід нашої волі, наслідок спротиву волі Господа, який кличе до спасіння. Ніхто не може сказати, що він не чув цього заклику, цього нагадування про покаяння. Благодать Божа всіх закликає до Нього вищевказаними способами. І горе тим, які закривають свій слух від її голосу! Їм доведеться колись почути такий вирок від Сина Божого, нашого Спасителя і разом Судді: “Я кликала, і ви не послухалися; простягала руку мою, і не було того, хто слухає; і ви відкинули всі мої поради, і викривань моїх не прийняли. За те і я посміюся з вашої загибелі; порадію, коли прийде на вас жах” (Притч. 1, 24-26). 

Треба бути ворогом собі, щоб йти назустріч цій смерті. А уникнути її можна не інакше, як примусити себе до покаяння. Першим кроком на шляху покаяння для духовно-глухого і німого має бути усвідомленність свого жалюгідного стану і потреби в благодатній допомозі, яка завжди готова прийти. Як Господь Ісус зцілив глухого і німого дотиком свого пальця до його вух і язика, так Він же “перстом Духа Божого” (див .: Лк. 11, 20; Мф. 12, 28) визволить від духовної глухоти і німоти кожного, хто взиватиме до Нього: зціли, Господи глухоту душі моєї, і тоді від переповненого серця любов’ю, вдячним Тобі за духовне зцілення, вознесуть уста мої хвалу Тобі.


Чи відоме нам ім’я нашого ангела-охоронителя?

Необхідно розрізняти Ангела-охоронця і небесного покровителя. Ангел-охоронець дається нам при хрещені, і його ім’я нам невідоме, а небесний покровитель – це той, в честь якого ми названі. Цьому нас вчить Феодор Едеський: «Господь кожному із нас дає двох ангелів: ангел-охоронець – охороняє нас від усякого зла, від різних нещасть і допомагає творити добро, а другий ангел – святий угодник Божий, ім’я якого ми носимо, заступається за нас перед Богом, молить Бога за нас. Його молитви, як більш гідні, угодні Богові, швидше сприймаються, ніж наші, грішні».

Тому цілком справедливо день шанування нашого небесного покровителя називати і днем ангела, адже вони перейшовши на Небо, живуть як ангели, «Бо після воскресіння не женяться, не виходять заміж, а перебувають як ангели Божі на небесах» (Мф. 22, 30). 

Про молитовну допомогу святих дуже добре написав митрополит Антоній Сурожський: «Ми носимо імена святих, які прожили життя і здійснили на землі своє покликання; ми їм присвячені, як храми присвячуються тому чи іншому святому; і ми повинні вдуматися і в значення його імені, і в саму особистість святого, яка нам доступна з його житія. Тому що він не тільки є нашим молитовником, заступником і захисником, але в якійсь мірі і образом того, ким могли б бути ми. Повторити чиєсь життя не можливо; але навчитися від життя тієї чи іншої людини, святого або навіть грішника, жити більш достойно себе,  більш достойно Бога – можна».

Основною ціллю християнина вважається святість. Називаючи немовля ім’ям канонізованого святого, Церква намагається направити його на шлях істинний: адже це ім’я вже реалізувалося в житті як святе. Той хто носить ім’я святого завжди зберігає в собі величний образ свого небесного покровителя, помічника і молитвеника. З іншого боку, спільність імен об’єднує християн в одне тіло Церкви, в один «вибраний народ».

Тому кожен православний повинен тримати в пам’яті святого, на честь якого він названий, знати основні факти його життя, кожен день в молитві звертатися до нього, сповідатися і причащатися в дні його пам’яті. 

Так само як і до свого небесного покровителя маємо молитися і своєму ангелу-охоронцю, даному нам при хрещені. Понеділок у церковному календарі є днем прославлення усіх ангелів. 

Pin It on Pinterest