ВИПУСК №2

Як би хотілось досягти любові,
Любові в погляді, любові в слові,
У кожнім намірі, у вчинку, в кожнім русі…
Любові тої, що була в Ісусі.

Як би хотілось нею вміти жити
І, як Господь, щоденно багатіти
Радістю тих, кого любов моя зігріла,
Кому надії дарувала крила.

Як би хотілось досягти любові,
Щоби із серця полилася повінь
Довготерпіння, милості, прощення,
Даючи іншим для добра натхнення.

Свідкуючи усім: є сила в Бога
У кожному звершити перемогу,
І кожну душу, від провин гріхів зачерствілу,
Він оживити знову має силу.

Як би хотілось досягти любові,
Адже лиш з нею будемо готові
Зустрітися з Христом і вічно в небі жити.
О, як хотілося б навчитися любити!

То ж поки день життя ще не згасає,
Я у молитві Господа благаю,
Щоб Він, Хто є Любов, моє єство убоге
Сповняв щедротами багатства Свого,

Аби могла я досягти любові
У кожнім вчинку і у кожнім слові,
Аби могла я нею вміти жити
І у собі Христа відобразити.


Протоієрей Валентин Мордасов

«… В Євангелії описується, як до Ісуса Христа принесли хворого, для того щоб Він зцілив його. І ось Ісус Христос не сказав одразу розслабленому: «Встань і ходи!». Він говорив: “дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої!” (Мт. 9, 2). І потім вже зціляє. Тобто на першому місці тут духовне: «Прощаються тобі гріхи твої». А потім каже про здоров’я: “…встань, візьми постіль твою та йди у дім твій. І той устав, узяв постіль свою і пішов у дім свій” (Мт. 9, 6-7).

Що таке тілесна милість, всі знають зі Святого Евангелія – це нагодувати, напоїти голодного, одягнути нагого, відвідати хворого.  Але ми ще повинні знати, що таке духовна милостиня. Святі отці кажуть, що духовна милостиня настільки вище і дорожче тілесної, наскільки дорожча душа від тіла або наскільки тіло дорожче одягу.

Вислови святих подвижників пояснюють нам, яка взагалі буває милостиня.

Милостиня буває не тільки грошима, але і справами. Наприклад, можна клопотати за потребуючого в допомозі, можна подати руку допомоги, можна надати послугу – зробити щось, можна допомогти порадою – часто це набагато важливіше всього іншого. Слово може більше утішити в скорботі ніж гроші. Тобто, якщо ти добре слово скажеш, то воно краще грошей. «Не тілу тільки, а й душі служи, – говорить святитель Феофан Затворник, – врозуми, порадь, дай книжку хорошу почитати, повчання яке-небудь або молитовник подаруй. Утіш, підтримай». Ось бачите, він вказує на духовну допомогу, а не тільки нагодуй, одягни. Отже, всім старайтеся сказати або зробити щось добре. Провести, показати шлях, допомогти донести важку ношу життєвих проблем.

Милостиня відбувається не одними грошима, а й справами: словом і навіть простим зітханням. Навіть зітхнули, поспівчували людині – і то добре діло зробили. Дарувати іншому радість, посмішку, щастя – це кожен може зробити, навіть самий найбідніший з людей … Кажуть, добре слово краще м’якого пирога – ось яке порівняння.

Користь можна приносити тим, щоб навчати, в яких гріхах людині покаятися. Вона, можливо, не знає. Дана благодать тобі втішати в скорботах – ось ти можеш втішити скорботного через слово Боже.

Преподобний Силуан Афонський каже: «За одне вітання душа відчуває в собі добрі зміни; і навпаки, від одного косого погляду втрачається благодать і любов Божа».

Ось бачите, скільки милості духовної ми можемо надати ближньому. А у нас на першому плані тільки земне. Ми навіть коли своїх покійних ховаємо, більш намагаємося подбати про зовнішнє, земне, мирське. А воно ж покійному не допомагає, йому духовна допомога необходіма – молитва і милостиня за нього.

Тепер ми знаємо, що духовна милостиня набагато важливіше тілесних справ. Тому робіть добро і не забувайте, що для душі це буде набагато важливіше.


Ієромонах Адріан Югський

Добре слово старця мирянину

Не кажи «я мирська людина, я не монах, мені можна і те, і друге, і третє», не думай, що тільки монахам потрібно спасати душу, – ні!

Господь усіх буде судити, де б хто не жив, і в якому б званні не був. Потрібний буде Господь і тобі: скільки б ми не жили, а прийде час – треба йти. Куди? У вічність! До кого тоді вдатися? До Бога! Але ми Його тепер не слухаємо! Поки є час, треба умилостивляти Господа, бо несподівано покличе Господь, коли не чекаємо, і грізно скаже: «явіть діла й прийміть належне», – що тоді відповімо?

Праведний Суддя не питатиме, хто де жив – в миру чи в монастирі – ні, хто в якому званні жив, і що зробив тут – по ділах і буде судимий.

Ми всі називаємося християнами, ми всі Христові, а ворог відводить нас від Господа: «Ти в миру живеш! Коли тобі думати про спасіння?». Так відводить нас ворог від Господа, а ми не розуміємо його підступності. Як шкода, що ми далекі від Господа! А Він все бачить, все чує:  що говоримо, робимо і думаємо …

Кого прийде судити Господь? Хіба одних монахів? Ні! Він прийде судити всіх християн, всіх людей, і віддасть кожному за його вчинками. Багато хто говорить: «не ми одні, а всі так живуть». Так-то говорили і ті, які загинули під час потопу; так один від одного переймали спокуси і гріхи содомляни. В тому-то й біда наша, що ми зовсім забули, що ми прийняли хрещення в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, відреклися сатани і всіх діл його, що це зречення наше записано на небесах і зберігається до Страшного Суду Божого. Якщо не збережемо своєї обіцянки, що нам буде? Яку відповідь дамо? Не зволікаючи треба примиритися з Господом. Нам потрібен буде Господь, а ми всі думаємо: «поживемо, як-небудь, а там – що буде, те й буде!».

Ось прийде хвороба, стане сумно, від людей не буде допомоги – всі навколо будуть співчувати, а допомогти не зможуть. Ось тому ще й тут, до страшного Суду, нам потрібен Господь, – треба просити у нього допомоги. А поки були здорові, то говорили: «нащо нам багато молитися? ми не монахи!». 

О, як ворог зваблює нас! А що буде тоді, коли Господь прийде судити світ у всій Своїй славі? Як нам зустріти Господа? Хто тепер слухається Його? Хто догоджає Йому виконанням волі Його святої? Такі праведники засяють тоді як сонце, і візьмуть їх ангели і поставлять праворуч Господа, і скаже їм Господь: «Прийдіть благословенні Отця Мого, наслідуйте приготоване вам Царство від створення світу».

Деякі з іменованих християн кажуть: «Нащо нам тяжко трудитися?Досить з нас, що ми хрещені, ходимо до церкви, по силі молимося, – для чого нести більші подвиги?» О, марно такі себе обманюють! Тут ясно видно непослух Слову Божому, недовіра самому Господу, а точніше – невіра! Всіх кличе до Себе Господь: «Прийдіть до Мене! Усі мають потребу в Мені! Покайтеся, бо якщо не покаєтеся, всі загинете!».

Ви говорите: «ми багато стурбовані сім’єю, торгівлею та іншими життєвими справами, нам про спасіння душі і думати ніколи». Так, ви багато піклуєтеся про тимчасове життя і багато дбаєте для дітей. А чому ж для власної душі нічого не робите? Адже душу і цілим світом не викупити, ось як вона дорога, а ми замінюємо її спасіння на що-небудь тимчасове. Читайте корисні для душі книги, в лінивстві часу не втрачайте, в розмовах з людьми будьте обережні, з нужденним  – співчутливі. День і ніч пам’ятайте, що всі ваші вчинки, думки, бажання і справи – бачить невсипуще Боже око, і готує за добро – вінець, за зло – муки пекла,  ось тоді і допоможе вам Господь спастися і в світі. Виправляйтеся, виправляйтеся, будь ласка! Миріться зі своїм Творцем, полюбіть труди покаяння, скільки є сили у вас! Доки ми будемо гнити в пристрастях?

Починайте ж, з болем у серці прошу, починайте життя благочестиве! Повірте, буде добре, і цій зміні життя серце ваше дивно зрадіє. Не слухайте, будь ласка, тих, які по байдужості та невірі кажуть: “раніше люди спасалися, а нині це неможливо”. О, не вірте цьому! Церкву Христову врата адові не переможуть до кінця віку. Завжди і на всякому місці сильний Бог спасти тих, хто від щирого серця звертається до Нього з покаянням. Спастися можна і в світі, якщо тільки будемо жити, наскільки можна, по силі, наслідуючи життя святих.

Не слухайте, будь ласка, і не вірте тим розумникам, які у виправдання своїх забаганок і життя безтурботного, зухвало повстають на вчення Святої Церкви і святих Божих. Вони кажуть: «Бог дав нам все на користь, для нашої втіхи, ось ми і тішимося даром Божим. Нащо тут ще постів дотримуватися?». О, наскільки смертельні для душі такі думки! Хоча б повчилися вони у земних лікарів: і вони не дозволяють хворому вживати ліки без розбору, а прописують тільки ті, що корисні, зважаючи на хворобу. Та й сам хворий, коли приходить за ліками в аптеку, бере ліки не з тієї банки, яка йому сподобається на вигляд, і не ті, які приємні на смак, а ті, які йому лікарем прописані, а якщо лікаря не послухає, то може і померти, – так розумійте і щодо їжі і пиття. 

Небесний Лікар, наш Творець, дарував нам цей видимий світ, як би аптеку, і дав досвідчених лікарів – святих апостолів і святих Отців. Вони все життя з увагою вивчали людську природу, і під керівництвом Святого Духа, і з волі Божої, в пам’ять про найважливіші події Божого про нас піклування, започаткували пости як дієвий засіб для очищення душі і тіла і для спасіння. А якщо не послухаємо цих досвідчених лікарів нашого духовного здоров’я, то, подібно до неслухняних пацієнтів, помремо. Нащо ж Сам Господь постився? А тому, щоб прикладом Своїм вказати нам втрачену дорогу в рай. Через церковні заповіді про піст Господь випробовує нас у покорі Собі, як випробовував Адама, давши йому в раю заповідь про піст. Отже, якщо хочеш повернутися у втрачений Адамом рай, живи, як Адам жив в раю до гріхопадіння, вірний заповіді про піст, тоді спасіння для тебе безсумнівне. О, про це необхідно піклуватися кожному християнинові, якщо хоче він бути щасливий і в вічності бути з Христом!

Тутешнє життя наше і без того коротке і дане нам для того, щоб привчити нас до покори Богові і Його Святій Церкві для нашого ж вічного спасіння. А ми будемо чинити свавілля і мудрувати, витрачати сили і час на марнослів’я і різні примхи? Чи легше нам від того буде? Ні і ні! За таке свавілля нас і тут чекають різні біди і скорботи: життя наше суєтне і безрадісне, молитва суха, благодать Божа не відвідує наше серце, і тому ми вже тут відчуваємо в серці своєму безрадісний пекельний морок. А все тому, що ми не любимо Бога, не прагнемо виконати заповідей Божих, а шукаємо тільки свого задоволення і спокою.

Повірте, стримане життя з послухом Святій Церкві і порадами святих Отців, не в тягар, а в радість: воно сповнене надії на майбутнє блаженство, в ньому розрада і основа всякого здоров’я та благополуччя. Таке життя страшне тільки для невіруючих розумників, а хто вірує, тому все можливо.

Слухай голосу совісті: що совість не дозволяє робити, того і не роби. А коли ми не слухаємо совість, глушимо її голос, – вона замовкає, і Ангел-Охоронець від нас відходить, адже і він заодно з совістю нам служить і разом з нею нас будить від гріховного сну.

Яка радість чекає тих, хто їх слухає! ..


Камінці і гріх

Прочитати: Числа 5:5-7.

Таня їхала на велосипеді. Несподівано з-за рогу вискочив маленький хлопчик. Таня різко повернула руль. Велосипед вдарився об паркан, а дівчинка впала на землю. Через хвилину вона піднялася і почала уважно вивчати пошкодження. Велосипед був цілий. Але Таня поранила коліно. Маленькі кусочки гравію пробили їй шкіру і застрягли в ранці.

Таня повільно завела велосипед в гараж. Свою маму вона знайшла на кухні.

– Оглянь моє коліно, мамо, – попросила Таня, – воно болить. А все через Івана. Він перебігав дорогу просто перед моїми колесами.

– Я впевнена, він не хотів, щоб ти впала, – сказала мама, оглядаючи коліно. – Знаєш що,

додала вона, – ми мусимо витягнути всі кусочки гравію з рани, щоб не було інфекції, інакше рана може запалитися.

Мама дбайливо обробила ранку. Сльози стояли в очах у Тані, коліно боліло і пекло, але вона стиснула зуби і не скаржилась. Нарешті коліно забинтували.

  • Ніколи більше не гратимуся з Іваном, – заявила Таня, оглядаючи пов’язку, – це він у всьому винен.
  • Будь уважна, – попередила мама, – не дозволяй болю і злості залазити в твоє серце. Вони – як гравій.
  • Що ти маєш на увазі? – здивувалася Таня.
  • Такі гріхи, як злість, лють, образа – ніби й не гріхи, і навіть називаються дрібними гріхами, але вони – як гравій в твоїй рані, – пояснила мама, – якщо ми не будемо зважати на них, вони приведуть до більших, так само як бруд призводить до інфекцій. Отже, коли ти грішиш, що треба робити?
  • Просити в Бога прощення, – відповіла Таня, – а ще, треба попросити пробачення в тих, кого я поранила своїм гріхом. – Вона подивилася на маму. – Минулої суботи я сказала, що хвора, тому що не хотіла іти до бабусі допомагати їй мити вікна. Але насправді я не була хвора, і це гризло мене весь тиждень, – закінчила Таня.
  • А як ти можеш позбутися цього гріха? – лагідно запитала мама.
  • Я попрошу пробачення в Бога, – сказала Таня, – і ще… О, я знаю! Я подзвоню бабусі, і вибачуся за те, що не прийшла допомагати їй. А наступної суботи я піду і помию їй вікна.

ЩО ДУМАЄШ ТИ?

Чи ти звертаєш увагу на свої маленькі гріхи? Чи намагаєшся їх усунути? Деколи важко і боляче просити пробачення, але якщо цього не зробити, то потім буде ще гірше. Позбудься гріха швидко, поки він не поширився, як інфекція.

Матеріал взято із книги «Ключі для дітей»


2 сторінка, ікона «Трійця Рубльова»

«Правосланий Катехезис»

ПРО БОГА

Бог створив увесь світ з нічого, одним Своїм словом. Він може зробити все, що забажає. Бог – найвища сутність. Йому немає рівного нікого і ніде, ні на землі, ні на небі. Ми, люди, своїм розумом цілком збагнути Його не можемо. І самі ми нічого не могли б дізнатися про Нього, якби Сам Бог не відкрив нам про Себе. Що ми знаємо про Бога, все це відкрито нам Ним Самим.

Коли Бог створив перших людей – Адама і Єву, – то являвся їм у раю і відкривав їм про Себе, як потрібно вірувати в єдиного істинного Бога і як виконувати Його волю.

Це вчення Боже спочатку передавалось усно з роду в рід, а потім, за спонукою Божою, було записане Мойсеєм та іншими пророками у священні книги.

Нарешті Сам Син Божий, Ісус Христос, з’явився на землю і доповнив усе, що треба знати людині про Бога. Він відкрив людям велику таємницю, що Бог один, але триєдиний в Особах. Перша Особа – Бог Отець, друга Особа – Бог Син, третя Особа – Бог Дух Святий.

Це не три Боги, а один Бог у трьох Особах, Тройця, єдиносущна і нероздільна.

Усі три Особи мають однакове Божественне достоїнство, нема між ними ні старшого, ні молодшого; як Бог Отець є істинний Бог, так і Бог Син є істинний Бог, так і Дух Святий є істинний Бог.

Відрізняються Вони лише тим, що Бог Отець ні від кого не народжується і не сходить; Син Божий народжується від Бога Отця, а Дух Святий сходить від Бога Отця.

Ісус Христос через розкриття таїни Пресвятої Тройці навчив нас не тільки істинно поклонятися Богу, але й любити Бога, бо всі три Особи Пресвятої Тройці, – Отець, Син і Святий Дух, – вічно перебувають Один з Одним у безперервній любові і складають Собою одну Істоту (Сутність). Бог є найдосконаліша Любов.

Велику таїну, яку відкрив нам Бог про Себе, – таїну Святої Тройці, наш слабосилий розум не може вмістити, збагнути.

Святий Кирило, вчитель слов’ян, намагався так пояснити таїну Пресвятої Тройці. Він казав: “Бачите на небі круг блискучий (сонце), і від нього народжується світло і виходить тепло? Бог Отець, як сонячний круг, без початку і кінця. Від Нього вічно народжується Син Божий, як від Сонця – світло; і, як від Сонця разомзі світлим промінням іде й тепло, виходить Дух Святий. Кожен розрізняє окремо і круг сонячний, і світло, і тепло, але це не три Сонця, а одне Сонце на небі. Так і Свята Тройця: три в ній Особи, а Бог єдиний і нероздільний.”

Св. Августин каже: “Ти бачиш Тройцю, якщо бачиш любов”. Це означає, що таїну Пресвятої Тройці швидше можна зрозуміти серцем, тобто любов’ю, аніж нашим слабким розумом.

Вчення Ісуса Христа, Сина Божого, було записано Його учениками у священну книгу, яка називається Євангелієм. Слово “Євангеліє” означає блага (або добра) звістка.

А всі священні книги, складені в одну книгу, називаються Біблією. Це слово грецьке, українською означає книги.



Андрій Конанос

РОЗМОВА З ПІДЛІТКАМИ

Чи можна бути щасливим без Христа

Коли я розмовляю з дітьми в школі, я бачу, що деякі, на кого вплинув дух нашої епохи, не розуміють Христового послання, далекі від духу православного вчення. Один з них сказав мені:

–  Невже те, про що ви говорите, можна пережити тільки в церкві? Невже тільки там ми можемо бути щасливі? Тільки поряд з Христом можемо бути радісними? Тільки якщо створимо християнську сім’ю, можемо стояти твердо на ногах і бути спокійними, бачити мету і сенс свого життя, мати мир? Чи не буває це як-небудь інакше? Невже немає іншого шляху? Невже всі ми, решта, приречені?

І тут починаються різні філософії: кожен говорить те, про що чув або читав, у що він вірить, що собі уявляє.

Питання зараз не в тому, щоб заперечувати їм, щоб кричати, переконувати, тому що врешті-решт розумієш, що мова тут зовсім не йде про аргументи.

Аргументи-то є, просто розум молодої людини дуже сильно використовує уяву, вона занадто часто має справу з самонавіюванням, з самовпевненим бажанням спробувати себе: «Я сам це спробую і досягну цього іншим способом! Я не хочу робити того, що ти мені говориш!»

Якщо вникнути в цей настрій, то ми побачимо, що він – прояв егоїзму, бо стверджує: «Я доведу, що я був правий!» Знаєте, що я відповідаю в таких випадках? «Мені нема чого відповісти». І часто це моє безсилля, це незнання, ця моя убогість мені навіть подобаються. Ну мені просто нема чого сказати. Я не хочу здаватися розумним, говорячи мудрі речі, а хочу зробити щось зовсім правильне – не говорити. Це вірно. Мені нічого тобі сказати. Але дещо я тобі все ж сказати можу.

Якщо ти дійсно думаєш, що далеко від Христа можеш створити хорошу сім’ю, жити щасливо, спокійно, впевнено, то, коли пройде років десять – п’ятнадцять і ти вже виростеш, коли що-небудь дійсно зробиш в житті, досягнеш успіху, створиш сім’ю, напевно , і у тебе буде професія, тоді знайди мене разом зі своєю дружиною і дітьми, якщо я ще буду живий, і скажіть мені:

– А ось і ми. Це моя дружина, а це мої діти! Ти пам’ятаєш, колись говорив мені, що тільки поруч з Христом я буду щасливий? А я абсолютно щасливий далеко від Христа! Ось моя дружина, це моя перша дружина, ось мої діти, і ми так прив’язані один до одного, такі радісні, і я відчуваю такий заряд спокою і щастя, що і описати тобі не можу!

Я хочу побачити тоді твоє обличчя, щоб переконатися в цьому, щоб мене переконали твоя радість і щастя. Тому що зараз, в школі, все це несерйозно: ми говоримо афоризмами, говоримо якісь порожні слова, і кожен вважає себе розумним. У всіх різні думки, різні теорії. “Я вірю в це”. – «А я маю іншу думку. Я читав інші книги, в яких викладені інші філософії ». – «А я взагалі атеїст і не вірю ні в що!»

Але в житті є деякі ситуації, деякі обставини, в яких випробовується, чи правильно те, у що ти віриш, чи ні. Поки це все звучить красиво. Але коли настане час хвороби, температури, яка доходить до сорока градусів, коли настане час відділення інтенсивної терапії, коли настане час страшного землетрусу в твоєму житті – екзистенціального, психологічного, економічного землетрусу, яка-небудь криза, що б там не було, що-небудь неприємне, те, що тебе хвилює, – тільки тоді ти побачиш, чи має те, у що ти вірив, що сповідував, про що тобі говорили або ти сам думав, чи має це силу життя, непереможного життя, яке нічим не може бути розгромлене. А не так, щоб ми розвивали теорії, гарненько набивши собі шлунок і відчуваючи себе прекрасно. Тоді легко філософствувати і говорити, наприклад: «Бога немає, нічого немає! Гей, люди! Їжте і пийте! Що ви морочите собі голови? » Ні, ти піди скажи кому-небудь у відділенні інтенсивної терапії, що Бога немає! Йому куди важче буде це прийняти. Йому куди важче буде погодитися з цим.

В час хвороби настає момент істини для людини. Коли у нас все було добре, ми не були справжніми. Те, що я роблю зараз, – це не момент істини в моєму житті. Зараз я говорю. Зараз я не в своєму справжньому я. Це – я, але не в тій мірі, в якій можу бути собою в конкретній ситуації. Тобто при якій-небудь сварці, розмові з іншою людиною, в практичному співробітництві. Ти розумієш, що я маю на увазі? На ділі, а не в теорії. Зараз я просто говорю. Але те, про що я говорю, ще потрібно випробувати в конкретних обставинах.

Тобто хтось може мені сказати:

– Я живу без Бога і дуже щасливий!

Добре. А коли через п’ять днів виявиться, що у нього викрали машину або померла мати (привожу крайні приклади, щоб видно було, чого варті ці слова), нехай тоді він скаже мені:

– У те, у що я вірив, і зараз продовжую вірити! Це не порожні теорії, я відчуваю їх силу! Хоч моя дитина і померла, але те, у що я вірю, зміцнює мене і робить мене сильнішим. Я все витримую і крокую вперед по життю!

Тому що на словах я сам роблю це перший – кажу. Ми говоримо одні слова. Однак коли настає час спокуси, випробування, ось тоді і виникає питання, тоді і виявляється, які ми є і у що ми віримо.

Я сказав учням, з якими ми розмовляли:

– У житті ви на ділі побачите, чи можете бути щасливі без Христа! Якщо можете, то будьте! Я не підстерігаю, сховавшись за рогом, коли ви впадете, щоб зловтішатися! Для мене радість не в тому, щоб ви зазнали невдачі і щоб я тоді притиснув вас до стінки і переможно сказав: «Ага, ну що, бачили? Я був правий! Я переміг! Ось ще один впав і зазнав невдачі! А все тому, що ви мене не слухали! »

Твої філософія, ідеологія і світогляд можуть перемогти смерть?

Ні! Питання не в тому, щоб я притиснув тебе до стінки або ти мене. Не хвилюйся, є кому хотіти притиснути нас всіх до стінки, і не просто притиснути, а й цілком в землю увігнати. Це смерть, загальний ворог усіх людей, величезна воронка,яка жадає поглинути і всмоктати в себе все. Хто переможе цього ворога? Хто його притисне до стінки? Ти це можеш? Твої філософія, ідеологія і світогляд можуть перемогти смерть? Ось у чому питання.

Якщо ти можеш це і бачив людей, які жили так і перемогли тління і смерть в своїх взаємовідносинах, в родині, то слідуй їм! А я не бачив. Я бачив тільки щасливі сім’ї в тому сенсі, в якому дехто каже: «Нам не потрібно бути близькими до Церкви для того, щоб мати хороший будинок і спокійне життя!»

Згоден, я бачив це за кордоном і в деяких місцях в Греції, і взагалі на світі багато хороших сімей, спокійних, тихих, благородних, з хорошими манерами. Але я ж і не говорив, що всі інші – якісь людожери, що вони тебе з’їдять, але коли вони такі? Коли у них є гроші і вони благоденствують, коли вони здорові і сміються. Все у них йде добре, і вони витримують це. Однак я не бачив, щоб нагрянули той землетрус, про який я говорив, і вони б витримали. Коли почнеться землетрус, ці благородні, пристойні і т.д. люди, якими ми сьогодні захоплюємося, кудись діваються. Тому що їх щастя триває тільки до сих пір, а там воно зникає, все!

У нас все в порядку, коли є гроші в банку. Все в порядку, коли ми здорові. Але коли почую, що я в небезпеці, що моє здоров’я похитнулося і починаються хвороби, хіміотерапія, лікарні, – у кожного своя проблема, і у тебе вона своя, – ось тоді ти говориш: «Так де ж все те, у що я вірив , де та сила, про яку я говорив, що вона у мене є? Куди це все поділося? » Його не стало.

Ми слабкі. Це правда. Це прописна істина. Церква двадцять століть говорить про шлях Христовий, який нам, що живемо зараз добре, здається нісенітницею. Але цей шлях, однак, вибирали люди, які пройшли його до кінця, стали щасливі і перемогли біль, тління, смерть, порожнечу, самотність, страх перед небуттям, всі ці речі.


Баба Маня

Баба Маня надумала помирати. Була п’ятниця, обідня пора, посьорбавши пшоняної каші, запивши молоком, вона, витерши платочком вуста, дивлячись через скло кухонного вікна кудись у далечінь промовила звичним, безбарвним голосом:

– Валько! Післязавтра помирати буду, у неділю, перед обіднею. 

Дочка її Валентина, пересуваючи на плиті каструлі на мить завмерла, потім різко, всім тілом розвернулася обличчям до матері і сіла на табуретку, тримаючи в руках ганчірку:

– Ти що це надумала?

– А час скінчився, все тепер, пожила, буде. Підсобиш мене помитися, одежу нову зі смертного вузелка дістань. Ну, це ми після з тобою обговоримо, хто ховати буде, хто мені могилку копати стане, час поки є.

– Це що ж, треба всім повідомити, щоб встигли приїхати попрощатися?

– От-от, обов’язково повідом, поговорю з ними.

– Хочеш все розповісти наостанок? Це вірно, нехай знають. Старенька згідно похитала головою і, спираючись на руку дочки, задріботала до своєї постелі. Була вона маленького зросту, сухувата, личко – як печене яблучко, все в зморшках, очі живі, блискучі. Волосся рідке та сиве, гладко зачесане, зібране в пучок на потилиці, підхоплені гребінцем і прибрані під біленьку ситцеву хусточку. Хоч по-господарству вона давно не займалася, але фартух – фартух одягала за звичкою, клала на нього свої натруджені руки, з великими, ніби розкатаними качалкою кистями і пальцями, короткими і широкими. Йшов їй вісімдесят дев’ятий рік. І ось треба ж, зібралася помирати.

– Мам! Я на пошту піду дам телеграми, ти як?

– Нічо, нічо, іди з Богом!

Залишившись одна, баба Маня замислилася. Думки занесли її далеко, в молодість. Ось вона зі Степаном сидить над річкою, гризе травинку, він посміхається їй ніжно так. Весілля своє згадала. Маленька, ладненько, в сатиновому світлому платечку, вийшла наречена в коло і давай танцювати з притупуванням під гармонь. Свекруха, побачивши обраницю сина, сказала тоді:

– Що користі від такої в господарстві, дрібнувата, та й чи народить?

Не вгадала вона. Маша виявилася працелюбна і витривала. В полі, в городі працювала нарівні з усіма, ще й не доженеш за нею, багато трудоднів заробляла, ударницею була, передовичкою. Будинок стали будувати, так вона перша помічниця Степану подати – принести – підтримати. Дружно жили вони з чоловіком, душа в душу, як кажуть. Через рік, вже в новій хаті, народила Маша доньку Валюшку. Коли доньці було чотири роки, подумували про другу дитину, але почалася війна. Степана закликали в перші ж дні. Згадавши проводи його на фронт, баба Маня судорожно зітхнувши, перехрестилася, витерши вологі очі фартухом:

– Соколику мій рідненький, вже як я за тобою сумувала, як сліз пролила! Царство Тобі Небесне і вічний покій! Скоро побачимося, пожди маленько! 

Її думки перервало повернення доньки. Прийшла вона не одна, а з місцевим фельдшером, що лікував, вважай, все село.

– Як Ви тут, баба Маня, захворіли?

– Так нічо, ще не жалуюся поки. 

Він послухав стареньку, виміряв тиск, навіть градусник поставив – все в нормі.

Перед відходом, відвівши Валентину в сторону, фельдшер знизивши голос сказав:

– Мабуть спустошився життєвий ресурс. Це не доведено наукою, але здається, люди похилого віку відчувають, коли підуть. Кріпись і готуйся потихеньку. А що ти хочеш – вік!

У суботу Валентина викупала мати в лазні, нарядила в усе чисте і та вляглася на свіжозастеленне ліжко, втупивши свої очі в стелю, як би приміряючись до майбутнього стану. Після обіду стали з’їжджатися діти.

Іван, огрядний розтовстівший лисуватий чоловік, шумно увійшовши в будинок, заніс сумку гостинців.

Василь і Михайло, два брата близнюки, смагляві, чорняві, носи з горбинкою, з’явилися на порозі, приїхавши разом на машині з міста, з тривогою дивлячись в очі сестрі, мовляв, як вона?

Тоня, сильно погладшавша, з благодушним обличчям, властивим повним людям, дісталася на рейсовому автобусі з сусіднього району, де жила з сім’єю.

І останньою, вже ближче до вечора на таксі від станції, приїхала електричкою – Надія, струнка, рудоволоса, директор школи з обласного центру.

З тривожними обличчями, шморгачи в хустинки, витираючи сльози вони входили в будинок, відразу підходячи до матері, що здавалася маленькою і безпорадною на великому ліжку, цілували її і, тримаючи за руку запитували, заглядаючи з прихованою надією в очі:

– Мам, що ти удумала, ще поживеш, ти у нас сильна!

– Була, та вся вийшла, – відповідала баба Маня і стиснувши губи зітхала.

– Відпочивайте поки, завтра поговоримо, не бійтеся, до обідні не помру.

Діти з сумнівом відходили від матері, обговорюючи насущні питання один з одним. Вони, всі, взагалом – то не молоді вже, теж мали свої хвороби і були раді, що з мамою постійно жила Валентина і можна спокійними бути за неї.

Приїхавши до матері, за звичкою взялися допомагати по господарству. Все їм було тут знайоме і рідне, будинок їх дитинства. Михайло з Василем рубали дрова і складали під навіс, Іван тягав в бочку воду з колонки, Антоніна подалася годувати худобу, а Валентина з Надією зайнялися вечерею.

Потім на кухні, зібравшись за великим столом, діти баби Мані розмовляли упівголоса, а вона, втупившись в білу стелю, як на екрані побачила своє життя. Тяжко довелося під час війни, холодно, сурово і голодно. Ходила на поле навесні виколупувала дрібні промерзлі чорні картоплини, що залишалися з осені, терла їх і смажила деруни. Благо знайшла в лазні на віконці невелику пляшку з лляною олією. Колись, ще до війни, після парілки змащувала загрубілі ступні ніг. Пощастило! Стала по краплині додавати на сковорідку. А той невеликий запас картоплі, що був в погребі, берегла і не торкалася. Як встали теплі травневі дні, посадила практично по одному росточку, не могла більшого собі дозволити, як відчувала, що війна затягнеться, і горя ще доведеться сьорбнути. Черемшу збирала, щавель, лободу, кропиву все йшло в їжу. Дітлахам перешивала зі свого, а як, через рік після початку війни отримала похоронку на Степана, то і з його речей теж.

– А шо тут поробиш, таке життя! – перервавши хід своїх спогадів, важко зітхнула баба Маня.

Ближче до осені підкопувала картоплю, варила її і, наповнивши горщики, утепливши старими хустками, прихопивши малосольних огірочків, зеленої цибульки, ходила за п’ять верст на вузлову станцію, вимінювати у ешелонів на інші продукти і речі. Скучивши за домашньої їжею, проїжджаючі охоче мінялися.

Коли проходив військовий склад, дивись, розживешся тушонкою, салом, а то і шматочок цукру вийде, все дітям радість. Вони худющі, бліденькі, зустрічають мати з надією в очах. Якось вже до кінця війни надумала Маша купити козу. Порилася в скринях і, діставши недоторканне –  новий бостоновий костюм чоловіка і свою вихідну сукню, сплакнувши над ними, додала до цього срібні сережки з бірюзою і картину з пливучими по озеру лебедями, віддала все це багатство за молоду і норовливу козу. Тепер у її діточок було молоко, як добре – то! Через місяць вже помітно повеселішали хлопці, рум’янець на щічках з’явився. Так, натомилася вона одна з дітьми. То в школі проблеми, то хвороби здолали. Васько захворів на вітрянку і всіх заразив. І сміх, і гріх, повна хата плямистих дітей, ніби жабенята. Ногу хто зламає, в бійці голову розіб’є, за всіх душа боліла. Згадалося, ще як скінчилася війна, та повернулися фронтовики, стали її хлопчаки лаятися матом та курити махорку нишком, за сараями. Довелося проявити характер. Зазвала обманом Ваню, Ваську та Мішу якось в баню, ніби підсобити треба, замкнула зсередини і нагодувала тютюном, їдким самосадом. Кричали, відпльовувалися, але з тих пір ні – ні, не помічала, щоб курили. А куди діватися, якщо чоловіка немає. Боялася за них, страх! То Ванічка заблукав в лісі, шукали всім селом цілий день, то Тося мало не потонула, потрапивши на річці у вир, а Мішу з апендицитом ледве встигли до лікарні довести, виходили, не помер.

І знову судорожно зітхнувши, подумала:

– Таке життя! 

Йшли роки, діти росли. До Маші сваталися чоловіки, цілком гідні були, так як дітям скажеш? Почалася було одного разу розмова з ними, а хлопці в один голос:

– Навіщо мужик в дім? Ми слухаємося, допомагаємо в усьому, нам і так добре і дружно! 

Як скажеш їм, що скучила по чоловічій ласці, що хочеться бути слабкою і залежною, що сил немає тягти все на своїх плечах, хоча б частину проблем перекласти, сховатися за спину сильного, коли погано. Але тут же відвідували і інші думки:

– Раптом дітей ображати почне, ну його! – з цією думкою і сама погодилася.

А як стали підростати, та увійшли в свою пору, тільки тримайся! Безсонні ночі біля вікна в очікуванні з їх побачень, витирала гіркі сльози розчарування від обранців:

– Не плач тяжко, не віддам далеко, хоч за курочку, та на свою вуличку, – обійнявши за плечі страждаючу від нерозділеного кохання Надюшку, намагалася жартівливою приказкою втішити матір, – а що горювати – то доча, все перемелеться, мука буде.

А потім хлопці її один за одним пішли служити в армію, проводжала, згадавши війну, плакала. Але, Слава Богу, всі живі повернулися, змужніли. Одружилися, вийшли заміж і розлетілися з гнізда її діти, одна Валентина не влаштувала свою долю, при матері залишилася.

– Таке воно – життя!

Були у них в сім’ї звичайно і радості, куди без них. Виховала дітей гідними людьми і руки у всіх золоті. Чи це не радість? Пишалася ними.

Зіщуривши повіки тихо лежала баба Маня, думки приспали її, перестали розбурхувати і лякати страшними картинами з далекої життя і вона заснула під тиху розмову своїх дітей, які продовжували обговорювати щось на кухні.

На ранок, після сніданку всі зібралися навколо матері. Їй, щоб було зручно, підклали пару подушок під спину. Обвівши дітей пильним поглядом, як би наважуючись на щось, баба Маня заговорила:

– Простіть мене Бога ради, коли що не так, діти! Кажу, щоб не залишилося злості чи образи якої. Живить між собою дружно, допомагайте, коли що. Я – та вже скоро помру.

Всі, водночас, обурившись на її слова, замахали руками, але мати категорично зупинила їх:

  – Хочете, не хочете, а як Господь скаже, так і буде. 

Настала тиша. Переводячи погляд з одного на іншого, баба Маня тихим голосом почала свою розповідь:

– Якось на початку війни, взимку, ми з Валюшкай сиділи в хаті, на печі, вона і говорить:

– Мамка, стукало в двері і кричить хто! Пішла, глянула. Батюшки! Дитина лежить на заваленці і кричить, а поруч ну нікого нема. Я подивилася, подивилася, лютий мороз стояв на вулиці, та й занесла її в хату. Голодне, посинів хлоп’я. Жванік зробила з хліба в ганчірочку, теплої водички дала, заснув. Мати так і не знайшли. Назвали ми дитя Ваня. Кмітливим виявився.

– Потім, десь році в сорок другому, важка зима, морозна, на вузловій станції, біля колони дивлюся, сидить дівчинка, рочків п’ять їй, вважай як моя Валька. На вузлах сидить, а мамки нема. Я ще почекала години дві, так вона і не з’явилася. Порозпитувала там – сям, ніхто не бачив. А дівчинка та щоки проморозила, побіліла вся. Поцікавилася, як звати: б’ється в сльозах і мовчить. Після з’ясувалося – Тоня. Розумна дівчинка, добра.

– А вже в сорок третьому привезли на полуторці в село дітей. Говорили німці розбомбили колону, а  їх везли в тил. 

– Хто візьме, залишилося десятка два, в інших селах розібрали, пожалійте, баби, дітлахів! – кричить предсядатель. А хто їх буде брати, своїх годувати нічим. Дивлюся сидять, як горобці два однакових, близнята, притулилися одне до одного, рочки по два – три їм буде. Глазіща огромні, плачуть. Кажу предсядателю:

– Давай, мене записуй, Васька да Мішу, мої будуть, витримаємо, як на то. Ось таке життя, діти. Дружні хлоп’ята були, скрізь разом.

Трохи помовчавши, перепочивши баба Маня продовжила: 

– А Надюша – то я у п’яної мамки її відбила. Шкода бабу, запила з горя, що мужик загинув. Сама тягалася і її тягала по п’янках та шинках. А як я дівчинку забрала, вона і згинула. Говорили спилась та померла. Перепало малій лишенька, не враз відтанула душею, та час лікує. 

У кімнаті запанувала дзвінка тиша, діти баби Мані сиділи, переглядаючись, не знаючи, що й сказати, ще осмислюючи почуте.

– Все ідіть, я втомилася, трішки посплю, – закінчуючи розмову вирішила баба Маня.

– Мамочко, та як же це? Ми ж не знали! – в один голос загомоніли всі.

– Ідіть, ідіть тепер, – наполягала баба Маня.

Здавалося, їй було ніяково, вона соромилася почути слова подяки від дітей, їх шокуючі питання. 

Всі вийшли на кухню, стали обговорювати почуте від матері, ділитися своїми враженнями після сказаного, пригадувати те, що стерлося за давністю років, якісь підказки пам’яті, відчуття. Не відчували вони себе чужими, тепло і затишно було їм в цьому домі і дитинство бачилося щасливим. А якщо за життя і виникали питання, то мати однозначно завжди присікала їх словами:

– Всі мої, рідні, як один! Не дуріть мені голову, займіться справами!

На церковній дзвіниці вдарили в дзвін, закликаючи народ до обідні. Валентина тихо, навшпиньках зайшла в кімнату матері бажаючи вкрити тепліше ковдрою. Та лежала, широко відкритими очима дивлячись в стелю, на спокійному обличчі застигла щаслива посмішка. Приставилась.

Олена Чистякова-Шматко


Чи є Бог?

Всі аргументи про буття Бога будуються не на твердженнях, а на приведенні до абсурду протилежної думки.

Самий традиційний аргумент вказує на розумність природи як на прояв Творчого розуму. Уявіть, що в лісі ми знайшли дерев’яний будинок. Чи прийде нам в голову сказати, що тут просто часто бувають урагани і один з них вирвав кілька дерев, закрутив їх, обтесав, розпиляв і потім випадково склав в такому порядку, що з’явився зруб, а урагани наступних років випадково вставили в нього віконні рами і двері, настелили підлогу і поклали дах? Навряд чи знайдеться такий «еволюціоніст». Але ж будова не те що клітини, а навіть молекули ДНК незрівняна за своєю складністю не те що з лісовою хатинкою, а й з найсучаснішим хмарочосом. То чи розумно наполягати на тому, ніби багато-багато сліпих ураганів породили життя?

Або ось ще один аргумент – космологічний. Все, що існує, має свою причину, чи не так? Світ теж існує. І, значить, у нього теж повинна бути причина для його існування. Що може знаходитися поза матеріальним світом? Тільки світ не-матеріальний, духовний, в якому немає причин, а є Свобода. А свобідною може бути тільки особистість.

Виходячи з цього можемо сказати, якщо існую Я, то існує і Бог, адже і я свобідний, адже я не завжди підпорядковуюся причино-наслідковому зв’язку, який панує у цьому світі. Бувають випадки, коли я дію свобідно, ігноруючи все, що на мене впливає: моє минуле, особливості мого характеру, спадковість, статус і т.д.  Я знаю, що в момент вибору у мене є секундочка, коли я можу стати вище самого себе. Якщо ми скажемо, що у кожного людського вчинку є свої причини – то нагороджувати за подвиги треба не людей, а ці самі «причини», і їх же треба садити в тюрму замість злочинців. Там, де немає свободи – там немає відповідальності і не може бути ні права, ні моральності. Заперечувати свободу людини – означає заперечувати всю мораль. Отже, якщо Я свобідний, це означає, що Я створений не причино-наслідковим зв’язком, а свобідною волею окремої особистості – Творцем.

А взагалі «доказам буття Бога» не треба надавати великого значення. Віра, яка витягнута кліщами аргументів, мало чого варта. Буття Боже не доказується, а показується. Людина стає християнином не тому, що хтось припер її до стінки доказами. Просто одного разу вона сама своєю душею торкнувся Святині. Або – сама, або – як сказав один православний богослов: «ніхто ніколи не став би монахом, якби одного разу не побачив на обличчях інших людей сяйва вічного життя».

Церква не прагне довести буття Бога. Шлях її доказів інший: «Блаженні чисті серцем; бо вони Бога побачать». Так сказав Христос. А через півтори тисячі років Паскаль порадить знайомому скептику: «Постарайся укріпити свою віру не множенням числа доказів, а зменшенням числа власних гріхів».

Віруюча людина відрізняється від невіруючої тим, що її кругозір просто ширший. Так відрізняється людина, у якої є музичний слух, від людини, яка не може чути гармонії співзвуччя. Так відрізняється людина, яка сама побувала в Єрусалимі, від людини, яка стверджує, що такого не може бути, тому що Єрусалим і те, що про нього розповідають, – це міф неосвічених середньовічних варварів.

Андрій Кураєв


Шановні читачі! Просимо надсилати на нашу адресу ваші розповіді про те, як Господь привів вас до віри, або явив Своє чудо: уздоровив, врозумив, спас від смерті та ін.. Також чекаємо і на плоди Вашої творчості: вірші, притчі та історії.

Pin It on Pinterest